Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Злітає, наче світла вознесіння. Ти прагнеш повернуться в небеса, Мене ж не відпускає рідна нива, В ногах кайданами дзвенить роса. Так ми застиглі в злеті, повні дива, Не зірка й не зерно — душа сяйлива, Що ні в землі, ні в небі не згаса. * * * Твоя краса — як усміх сатани, Що Богові показує в пустелі Майбутнього картини невеселі, Печальний дим над струпами війни. Але не відвертайся, а вжахни Мій дух, що потемнів на безджереллі; Яви в пречистих пелюстках морелі Золу й морозне сяйво сивини. Я затремчу в передчутті сумному, Побачивши за обрієм біду, Немов далеку блискавку без грому. Але в твої обійми я впаду І за тобою радісно піду Назустріч бурі — в сяючу содому.

1973-1977

* * * Я мріяв, щоб мене любила ти, як мати, Знімала біль з мого гарячого чола, Над бурями життя веселкою цвіла, Щоб рани поглядом уміла бинтувати. І ти чинила так, але чому — не знати — Від жалощів твоїх мій дух згоряв дотла; Вже краще б ти мене вжалила, як бджола, Ніж мала б жалістю жало чуже виймати. Не сотвори мене з моїх дитячих мрій, Будь матір'ю мені, дружиною, сестрою, Коханкою, але мене ти не жалій! Щасливим був би я, якби ти навіть грою Доводила, що йду до тебе, як по зброю, І що ніколи я не буду тільки твій!

2004

БІЛІ СОНЕТИ
СТАРЕНЬКА РИМА Старенька рима у паркані вірша Прибита, мов штахетина гнила, Займає місце. Як байдужим оком Сковзнеш по ній, то скажеш: «Все гаразд!» Та тільки потривож її рукою, Переконатися попробуй сам, Чи міцно думки цвях сидить у слові — І вже гуде в поезії діра! Але ще гірше, як іржаву мисль Вганяють молотком у дошку рими, Що зм'якла від гниття й приймає ржу! Навіщо майструвати загорожі, Коли вони дірками верещать, Під'юджують невинних до злодійства?

1967

КРИЛА Підхлібники модерному поету Зліпили крила медом золотим — І він подякував за те, що з птаха Його зробили плазнем… Він гадав, Що сонце крилечка йому оближе, І він розправить їх і знов злетить. Він тішився блискучою ситою, Що нею сяяла його душа. Не знав, що сонце бридиться гадюки, Не знав, що у тісній, мов страх, норі, Як горб, ті крила будуть заважати! Щоб легше жити, він їх відрубав, І, смокчучи засохлий солод слави, Вдавився кісткою свого ж крила!

1967

РЕМБРАНДТОВА «ДАНАЯ»