Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Ми живі ж, ми люди!

А від того, від бійця,

Ні усмішки, ні слівця:

Смерть сіда на груди.

Що ж, виходить,— трудно нам Смерть поділим пополам,

Мій названий брате.

Куля вдарила й мене,—

Хто ту рану спом’яце,

Хто те буде знати?

Ми вмирали три доби,

Там шуміли нам дуби,

Хлюща плюскотіла... їли вдвох сухий горох,

Я траву м’яку, як мох,

Клав йому до тіла.

А знайшов нас медсанбат,

«Що ж,— кажу,— підводься, брат,

Буде діло путнє».

Де ти ходиш, робиш як,

Друг мій Вася-сибіряк,

Брат мій незабутній?

Хай згада нас тихий Дін,

Золотої Праги дзвін,

І Варшава, й Вісла. _

Темний ворон у полях,

- Горяний моравський шлях,

Туча, що нависла!

— Добре діло — стояти за друга. Святе діло. А ти, мій най-менщий, Іване, чому, ж мовчиш? Що доброго вчинив йа війні? Що бачив?

Тоді гаснуть над станцією ранкові стожари, промінь сонця б’є в обличчя третьому, і мати бачить його, світлого і веселого, як у дитинстві, коли співала йому колисанку:. «Ой

люлі-люлі, котино, засни, мала дитино»?— а він сміявся

і простягав до неї рученята.

— Чому твої руки опущені додолу?

— Вони холодні вже півроку. Я мертвий, мамо.

Лежу я в Мораві на сивім схилі,

Дзюрчить у ногах горяний потік.

Далекі мої, незабутні, милі,

Мені тут лежати судилось вік.

У касці моїй ночують тумани,

В АХО в нас тій касці знають число,

Із серця мого крізь чотири рани Зелене, колюче жито зросло.

Летять наді мною моравські птиці,

Сідають до віч воркуни голуби,

Ночами мені жебонить криниця,

За батька, за матір — старі дуби.

Я кров їм віддав — нехай зеленіють,

Я голос їм дав — хай гудуть вони,

Несуть мою мрію, мою надію На площу Червону із чужини.

Повз мене проходять полки і роти,

І Конєв, і Жуков бувають тут,

Обличчя моє без тривоги й скорботи Приймає з Кремля грозовий салют.

Батько мій рідний проходить в заграві

І слуха, як в полі стихає бій,

І каже він людям: «Лежить в Мораві Синок мій. Солдат мій. Хороший мій...»

Мати кидається до найменшого, хоче обняти його, але зникає рідне обличчя сина, розпливається в імлі, як далекий журавлиний клекіт, і тільки бачить вона синові навіки заплющені очі, і серце, пробите кулями навиліт, і зелений колос, що виріс з його тіла на моравській долині.

— Сину мій! — кличе вона. Гудуть сурми вітрів над поїздами, і стоїть на станції рум’яний ранок. .

А додому ішли, як у дзвони гриміло,

Мов приїхали хлопці — і зовсім — із фронту, Отепер вже візьмуться за мирнеє діло,

Хай спочинуть із тиждень, і пальцем де троньте.

Подарунки на свято привезла міліція.

Частувати гвардійців — не легка справа..

Десять півнів зарізаних лягло на полицю,

І перчаним огнем пломенилася страва.

І дими над хатами стояли верблюдами,

Сідуваті і мирні, легкі і прозорі,

І курині голівки видпілись над блюдами,

Летячи по мисках у холодній коморі.

І дівчата дивились у люстра лукаво:

— Що то буде — побачим, гляди, ще й весілля...— І димились на огнищі бронзові трави З сталінградських долин по високе Трипілля.

Вже під вечір сідали до столу у хаті

Із сусідами, з близькими, із родичами. 4

Два сини, два живі, два на щастя багаті,

Хоч те щастя, як кажуть, не носить за плечами.

Ну, а мати в кімнаті не била поклони,

Оглядала у сховиику одяг не повий:

Двох найстарших — замащені комбінезони,

А найменшого, вбитого,— піджачок празниковий,

Дві сорочки, прасовані чисто і гладко,

Та рушник із узорищем: листя на дубі.

Тут лежала, його піонерська краватка І значок комсомольський, що видали в клубі,

І школярські коньки, на гулянці притерті,

Як біжить, було, з вітром у білім завої,

Атестат з військкомату, листи у конверті З тої пошти далекої, із польової.

А коли поночіло і зорі із дітьми

Вже наслухались співу про Галю й Катюшу,

То здалося старій, що стоїть за ворітьми Той, найменший, що ліг, наче камінь на душу.

А як дощиком вдарило в вікна знадвору Вересневим, густим передзвонисто й хлипко,

То сусіда сказав: — Так Ванюіна із зборів Як приходив, бувало, то стукав у шибку.

Зашуміло гілля, мов трусили їх заблуки. Покотились антонівки — гирі неначе.

І найстарший сказав: — Ти дивись, які яблука!

Де ж Ванюша садив їх, вродило добряче.

Та й по чарці хильнули й руками легкими Заплескали в долоні,— гульба ж наостанці.

І здавалось усім, що й Вашоша із ними Випиває і креше підковами в танці.

Стояли люди на матерньому подвір’ї, гомоніли стиха і радувались, що війна минула, до роботи пора братися, хлопці вертають додому, кажуть, це знову на станцію ешелон прибув. А перед ними Батьківщина засвітилася од Алтаю і по Дунай, як ото вві сні буває: в димках, у росі, у дзвоні ковальських молотів, з поля війнуло бензином, в МТС заправляли перші трактори. І високі журавлині ключі курликали в небі: «Будемо жити!» І дві молоді яблуні під вікном хилилися матері на плече: «Будемо жити!»

Будем жити повіки, як Волга й Дніпро голубі,

Як гранітний Хрещатик на київськім давнім горбі, Як висока тополя,

Як земля наша з поля,

Перепалена, чорна, та рідна мені і тобі.

Будем жити, як сталь, що в огні і горить, не згоря.

І двадцятого віку підводяться руки: пора!

Встала світла година,—

Вбили змія з Берліна,

Замели пожарину з двора.

ІЦо ж робити мені? Я — тривожний, нестомлений

птах,

День новий устає, і куриться незвіданий шлях. Буду воїном жити,

Буду путь сторожити На твоїх на кривавих й зелених полях.

Поросту колючками і вкрию сухі береги,

Щоб не бачила мати чужої страшної ноги.

Є ще серце у мене.

Вирви, тепле й шалене,

Поділи на частки і додай до цвітіння снаги.

Хай пилина моя розів’ється у цвіті новім Колоском чи калиною в вічнім горінні своїм.

...Буду -воїном жити,

Буду путь сторожити.

О народе радянський мій, вічно живім!

ПРОМЕТЕЙ

Як зараз бачу: з-за ріки — Дві кручі, наче маяки;

Одна зелена, чорна друга.

Чи літне сонце, чи зав’юга,— Вони стоять собі віки.

На чорній кручі чорний дуб, Як добрий воїн-вітролюб, Весь посмаглілий, обгорілий, Стоїть па кручі потемнілий. Кому б сказати все?