Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Вони одночасно вскочили з ліжка й кинулися до шафи. Спочатку Діана хотіла залізти туди сама, але Вадим чомусь поліз разом із нею. Сподівалися, перечекати, коли той, хто прийшов, візьме все, що йому потрібно, і піде, адже п'янка ще не закінчилася.

Двері відчинилися, зайшов В'ячеслав.

- Хочу тебе, - прицмокуючи, шепотіла Лариса.

Чулися такі самі поцілунки. Різкі, впевнені, далі звук змійки, що розстібається на одязі.

Очі Діани витріщилися, вона прикрила рот долонею, усвідомлюючи, наскільки влипла. Не хотілося стати свідком сплутування цих двох, а у вузьку щілину шафи, незважаючи на темряву, було чудово видно те, що відбувається в кімнаті. А також не хотілося, щоб їх самих застукали. З іншого боку, Лариса вже давно про все здогадувалася. Перша передбачала те, чого не уникнути.

Діана повернула голову до Вадима і помітила, що йому весело. Безшумно посміхнувся, провів пальцем по її щоці, застебнув кілька ґудзичків на блузці. Діана на секунду забула, де вони перебувають, хотілося продовжити розпочате, але стало огидно слухати чим займаються двоє колег.

Діана ввімкнула телефон і почала писати Ларисі.

"Ми в шафі!!!!"

"Досить"

"Зупиніться"

"Лариса, бляха!"

"!!!!!!"

"Досить"

"Ідіть звідси, будь ласка"

"Ми в шафі"

- Хто там тобі виписує? - відірвавшись від губ своєї дами, запитав В'ячеслав.

- Неважливо, не зупиняйся.

Діана ледь у голос не завила. Вона набрала номер Лариси й зробила звук на мінімум. Почулася вібрація.

- Відповідай, - здався В'ячеслав.

- Та що ж таке...

Не дивлячись, Лариса натиснула на бічну кнопку, вібрація припинилася, хоча дзвінок ішов. Діана повторювала знову і знову, доки нерви Лариси не витримали й вона не глянула на дисплей. Хотіла знову відключити, але побачила повідомлення Діани, серед яких головне "Ми в шафі".

Півхвилини мовчання.

- Зараз прийдуть твої сусіди, ходімо звідси? - видихнула Лариса. - Все одно нам завадять.

В'ячеславу довелося погодитися.

Діана з Вадимом вилізли з шафи. Продовжувати вже не хотілося, вони сміялися з кожною секундою дедалі сильніше і ніяк не могли зупинитися.

*** 

Наприкінці наступного дня Рома та Інгрід отримали багато подяк за допомогу в заміні вожатих шостого загону. Цей день значно зблизив їх, раніше виникала незручність при будь-якому спілкуванні, а зараз з'ясовується, що в них багато спільного. Достатньо було дізнатися, що вже кілька років вони спілкуються в інтернеті, який дозволив їм відкритися одне одному повністю.

- Завтра теж знадобиться ваша допомога, - сказав Дмитро Олександрович біля виходу в їхній корпус. - Не впевнений, що Агата одна впорається. А поки йдіть спати.

- Удвох? - запитав Рома.

- Не знаю, як хочете, - пожартував він.

Двоє підлітків зайшли всередину, пройшлися до дверей Інгрід і зупинилися. Їхні одногрупники були вже давно в ліжку, дехто навіть спав. Тільки вони вдвох нікуди не поспішали.

- Ну, на добраніч, - повільно промовив Рома.

У Інгрід не було ніякого бажання йти, цей час безцінний. Але з іншого боку, хотілося швидше прокинутися, знаючи, що завтрашній день вони теж проведуть разом.

- Так, на добраніч.

Вона на секунду затрималася на його очах і зайшла в кімнату. Собі боялася зізнатися, про що думала, роздивляючись його обличчя в слабо освітленому коридорі. Ймовірно, у Роми були схожі думки, але він стримався. І Інгрід була так вдячна за це, вистачило сьогоднішніх хвилювань, до більшого вона поки не готова. Хоч і знала, до чого йдуть їхні стосунки. Передчуття дарувало крила, від думок про нього вона спокійно дихати не могла.

Інгрід переодяглася в піжамні шорти з футболкою і лягла в ліжко. Хвилин двадцять крутилася, потім взяла телефон і помітила повідомлення від Роми.

Rorik: Спиш?

Oransje: Ні.

Rorik: Не можу заснути.

Oransje: Я теж(

Rorik: Можемо заснути разом.

Oransje: Скільки ночей ми вже засинали разом)

Rorik: Я мав на увазі поруч.