Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

- Я теж, - додав Діма.

Діана не стала чекати друзів і разом з Ангеліною побігла до їхнього корпусу. Дорогою пообіцяла принести гарячий чай, щоб дитина не захворіла. Як же не вистачало цього дощу кілька днів тому, коли вони понад годину гасили пожежу.

Діма стояв під навісом і дивився, як краплі вдаряються об асфальт. За кілька хвилин очікувань дощ посилився, на нерівностях з'являлися калюжі, вода текла до схилу.

- Він теплий, - Діма виставив долоню до дощу. - Може підемо? Якщо Галинка побачить, що ми тут стоїмо, змусить нас шафи тягати.

Аліса усміхнулася. Поки вона вагалася, переминаючись з ноги на ногу, Діма взяв її за руку і швидко повів до їхніх будиночків. Намагався бігти якомога швидше, а потім подруга різко зупинилася.

- Це так круто! - Аліса підняла голову до неба. На обличчя приземлялися краплі дощу, а вона почувалася по-справжньому щасливою.

Діма більше не намагався ховатися від дощу. Помітив, як по щоках дівчини стікають краплі води, по губах, підборіддю. За ці секунди він встиг промокнути повністю, але не міг відірвати очей від Аліси, її вигляд заворожував.

У думках він уже давно підійшов до неї, обхопив обличчя долонями й цілував до посиніння губ, до закінчення дощу, до веселки й палючого сонця. Все ж щось було в цих поцілунках, але перевірити зараз він не ризикнув.

Промокнувши до нитки, вони побігли до Діми в будиночок, який був ближче. Аліса вже не згадувала, що їй потрібно знайти Діану. Ноги самі привели сюди.

Діма увімкнув чайник, заливши туди води з п'ятилітрової пляшки.

Вони сиділи на стільцях у мокрому одязі й задоволено переглядалися. Вже вийшло сонце, на вулиці стало спекотно, але йти туди грітися не хотілося. Діма взяв із ліжка плед, підсів ближче до Аліси й укрив їх. Сиділи в обіймах під шум чайника і ховали очі.

До них зайшов Міша. Судячи з його сухого волосся, під дощ він не потрапив. Аліса вирішила, що зараз саме час піти. Коротко попрощалася і зникла за дверима.

- Вибач, якщо завадив, - Міша провів очима дівчину.

- Завадив ти, звісно, сильно, - процідив Діма. - Ну та годі. Я ж не один тут живу.

- Так тобі мала подобається? - прозрів Міша. Посмішка стала ширшою, вперше за останні дні на його обличчі прослизнула подібна емоція.

- Ну так, - нерішуче зізнався він. Ще жодного разу не говорив про це вголос, думки роздирали череп, так і норовили щоб їх озвучили.

- Вона про це знає? - Міша почав нишпорити по шухлядах столу. Дістав зарядку для телефона, встромив у розетку.

- Іноді мені здається, що здогадується. Але ми ж типу друзі, вона жодного разу не глянула на мене... не як на друга.

Міша взяв ганчірку, якою вони витирали стіл, і простягнув другу.

- Ось, протри очі.

Кімнату пронизав їхній гучний сміх.

Дімі здалося, що друг оговтався від тієї зради, як почулося запитання Міші:

- Ти знав за Христину?

Діма забігав очима по кімнаті, і кивнув, немов хтось рукою тримає його голову і змушує подати цей жест.

- Знав, може на тиждень довше, ніж ти.

- А мені чому не розповів?

- Вона слово дала, що сама все пояснить. Хотіла тебе підготувати й благала нас не втручатися.

- І ви не втручалися, - бурмотів Міша. - Вони обидва мене за ніс водили. Лошарою почуваюся, ще й брата втратив.

- Брат ні до чого, він не знав, - Діма дістав із полиці пачку чаю. Взяв пакетик, закинув у чашку й почав заливати окропом. - А Христина просто дурепа.