Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

В розпалі була весна, цвіли сади, зеленіли поля, буяла кримська природа.

«22 квітня мешканці селищ Демерджі, Кизил-Таш, Корбекли, Кучук-Узень і Шуми повстали проти радянської влади. До них приєдналися вершники кримськотатарських ескадронів, які від січня вели партизанську боротьбу в горах, і за два дні повстання поширилося на степовий Крим та узбережжя від Євпаторії до Судака.

Увечері 22 квітня частини Кримської групи захопили Джанкой і звідти трьома колонами вирушили на Сімферополь, Євпаторію та Феодосію. Уранці 24 квітня кінні гайдамаки Запорозького корпусу Армії УНР звільнили Сімферополь і того ж дня козацькі підрозділи спільно з кримськотатарськими ескадронами звільнили Бахчисарай…

До кінця квітня весь півострів був звільнений від більшовиків. За свідченням очевидця, ніде в Україні українських вояків не зустрічали із таким захватом, як у Криму…» [229, с. 124].

24 квітня через Перекоп до Криму вступили німецькі війська 52-го корпусу.

26 квітня о 12-й годині генерал фон Кош прислав до Болбочана делегацію з принизливими умовами. Болбочан рішуче заявив німцям, що відхиляє їхні вимоги і аби показати, що не жартує, наказав війську готуватися до бою.

Все те відбувалося на сімферопольському вокзалі.

«Перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелінського… котра, згідно з (планом) Болбочана, мала зайняти залізничний… (вокзал. — В.Б.) і пробиватися в місто, на очах делегації вишикувалась перед…(вокзалом. — В.Б.), по команді розділилася на відділи і рушила на німецькі кулемети, які стояли на пероні. Німці… очистили перон, залишивши 4 кулемети. Сотня не рушила німецьких кулеметів і тільки — люфа до люфи — приставили свої кулемети…» [240, с. 144].

Не слід це сприймати як «німецьку боязнь». Тодішні німецькі солдати й офіцери своїми очима бачили героїзм українського війська і не бажали йому причиняти шкоду. Врешті-решт обидві армії були між собою союзними.

Як завжди, наша біда була в нашій еліті. Це добре видно по знаменитих 4-х Універсалах Центральної Ради. Переважна більшість тогочасної української верхівки бачила себе тільки в автономії з Москвою, і не інакше.

Тому 27 квітня 1918 року з Києва надійшов наказ: Болбочану з військом покинути Крим.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

На початку травня 1918 року Кримська група Української армії покинула Крим і повернулася до Мелітополя.

2. Махно проти Денікіна, або Махно на службі більшовиків

Зазначимо: московська влада зробила геть усе, щоби подати Махна і, взагалі, «махновщину», як карикатурне явище. Тому навколо цієї постаті немає практично жодного слова правди — суцільні московські «доважки брехні». Наведемо тільки один приклад, бо кожен розуміє, що Москва, подаючи цю суцільну брехню, була дуже зацікавлена приховати істину. А позаяк в цьому інтереси Леніна, Лева Троцького та Йосифа Сталіна повністю збігалися, то зрозуміло, яка тотальна фальсифікація мала відбутися. Так-от: Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у свій час писала:

«Численность отрядов Махно резко колебалась… Когда «армия» М(ахно) разрасталась, в ней появлялись полки, дивизии и даже корпуса… Осенью 1919 численность махновской «Революц(ионно)-повстанч(еской) армии Украины», в к(ото)рую вошла часть отрезанных белогвардейцами сов(етских) войск, достигла 30–35 тыс. чел…» [25, т. 15, с. 524–525].

Радянська історіографія, де тільки могла, підкреслювала, що то була не армія, а звичайна банда. Що цікаво: саме частини цієї «махновської банди» впродовж майже півроку на початку 1919-го утримували Денікіна в Приазов’ї не даючи йому змоги завдати удару з півдня по більшовицькій Москві.

«Чимало похвал (у цей час. — В.Б.) на адресу комбрига Н. Махна висловили газети «Правда», «Известия», «Коммунист», а також В. Антонов-Овсієнко, Л. Каменєв, П. Дибенко, О. Коллонтай та багато інших більшовицьких, радянських і військових діячів» [243, с. 225].

А «великі вожді» більшовицької революції, такі як Ленін, Свердлов, Троцький, Каменєв, Сталін та інші заснували орден «Красного Знамени» («решение ВЦИК от 16 сентября 1918 года») і нагородили Нестора Івановича тою відзнакою. Отак більшовики у 1918–1919 роках обожнювали Махна. Махно на знак подяки направив до Москви та Петрограда 90 вагонів хліба. Отож, любов була взаємною, і армія Махна була «потужною революційною силою».

Сучасні історики змушені констатувати: «…майже 80 тис. бійців «батька» громили денікінські тили влітку 1919 р(оку)…» [243, с. 225].

Як бачимо, армія Нестора Івановича літом-восени 1919 року була набагато потужнішою, ніж про те говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), тобто радянська професура.

Насправді військо «батька» мало у своєму складі близько 100 тисяч активних багнетів…

Я розумів, що у нашому випадку ми не зможемо знайти жодного доказу щодо подій 1917–1922 років (революції і громадянської війни), які б не були не просто відредаговані, а повністю відшліфовані. Бо згадаймо, як Йосиф Сталін кілька разів переписував «Общий курс ВКП(б)». Тому ваш покірний слуга був змушений діяти іншим способом — способом вивчення сфальшованих московських джерел, порівняння та їхнього аналізу: московити мали ж десь, як кажуть сучасні молоді люди, — «проколотися».

Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) щодо «Добровольческой армии Деникина»: «С осени 1918 пр(авительст)ва Великобритании, Франции и США усилили материально-техническую помощь Добровольческой) а(рмии)… При поддержке Антанты силы южнорус(ской) контрреволюции были объединены в т(ак) н(азываемые) Вооруж(енные) силы юга России (ВСЮР) во главе с Деникиным…» [25, т. 8, с. 373].

І ще одна довідка з тієї ж Енциклопедії:

«В сент(ябре) 1919 все армии Деникина имели св(ыше) 153 тыс. штыков и сабель, 500 орудий, более 1500 пулемётов…» [25, т. 8, с. 96].

Якщо ми із «153 тыс. штыков и сабель» армії Денікіна замінусуємо «армію Кавказьку», яка не брала участі в поході на Москву восени 1919 року, то за радянськими даними, Денікін кинув на Москву восени 1919 року значно більше, ніж 100-тисячну армію.

Хоча більшовицька пропагандистська машина стверджувала інше. Послухаємо:

«Захватав в июне 1919 Донбасс, Царицын и Харьков, Деникин 20 июня (3 июля) начал поход на Москву, в к(ото)ром гл(авный) удар наносила Д(обровольческая) а(рмия) (40 тыс. человек) под командованием ген(ерала) В.З. Май-Маевского…» [25, т. 8, с. 374].

Погодьмося, що числа 100 тисяч і 40 тисяч різняться між собою. Принципово!

Що ж відбувалося у ті часи на півдні України, де, як пам’ятаємо, при допомозі більшовиків та особисто Леніна, у липні місяці 1918 року опинився Нестор Махно?

Спочатку Махно, як і переважна більшість українського народу, виступав проти німецької окупації та пограбування України. Зрозуміло, що ставленик німців гетьман Скоропадський, між іншим, генерал-лейтенант царської армії (1916), 16 грудня 1918 року був усунений від влади та виїхав до Німеччини. До керівництва Україною повернулася Центральна Рада на чолі з Петлюрою.

У листопаді-грудні 1918 року Нестор Іванович Махно співпрацював із