Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасованому, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже.

– Ваше справжнє прізвище? – запитав нарешті. Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:

– Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.

– Частина?

– Тридцять дев'ятий стрілецький полк дев'ятнадцятої дивізії.

– Потрапили в полон чи здалися самі?

– Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.

– І там тебе завербували?

– Винуватий…

– Винуватий, кажеш!.. – підвищив голос Карий. – Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся.

Радист стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав:

– Тобі казали, що зараз мусиш робити?

– Так, – підвів голову з надією.

– Це твій останній шанс, – мовив полковник вагомо. – Ми підготуємо радіограму, й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограми проконтролюємо до останньої крапки. И від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?

Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.

– Я готовий хоч якось спокутувати свою провину… – нараз затнувся, мабуть, хотів додатки «товаришу полковник», та не насмілився.

– Давайте сюди другого, – розпорядився Карий. Агент нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя.

Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула по обличчю – либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.

Полковник мовив:

– Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?

Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, однак це не обходило Карого. Полковник махнув рукою, і їх обох вивели.

Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м'який диван, а Толкунов відмовився.

– Після «віліса», товаришу полковник, дозвольте постояти.

– Мушу повідомити вам, товариші, – сказав Карий, – що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.

Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.

– Прапори?.. – перепитав.

– Начальство цінує вас.

– Не бачу.

– Це як зрозуміти?

– Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п'ятдесят. І спати відпустили б.

Полковник зареготав.

– Невже гадаєш, що я вже зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.

Толкунов задоволено гмикнув у кулак.

– Дякуємо, товаришу полковник.

– Як бути з хлопцем? – запитав Бобрьонок.

– Яким?

– Що допоміг нам узяти радиста.

– Юним бандерівцем? – пожартував Карий.

– Не такий уже він і юний… – втрутився Толкунов.

– Гарний хлопець, – сказав Бобрьонок упевнено. – І зробив усе, що міг.

Полковник подумав і розпорядився:

– Скажіть Щеглову, щоб зв'язався з місцевим відділом Держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.

– Він хоче вчитися.

– Навчений вже… І так розумний, – сказав Толкунов.

– Це ти, Олексо, даремно, – гаряче заперечив Бобрьонок. – Хто ліз у схрон, ризикуючи.життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав: нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім нехай вступає.

– Ну, давай, давай… – примирливо пробуркотів Толкунов.

Розшукувані пішли, а Карий накидав радіограму й наказав покликати агентів.

– Ознайомся, – показав радистові, – усе правильно? Радист прочитав уважно:

«Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Все підготовлено для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий».

– Усе правильно, – ствердив, – коли передавати?

– Ваш графік виходу в ефір?

– Нас чекають з четвертої ранку до дев'ятнадцятої, Тому, – посміхнувся похмуро, – я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.

– Скажіть йому спасибі, – порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.

– Можете не сумніватися, – нараз заскочив Олексюк, – ми все виконаємо, як потрібно.

Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі в запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі – Карий лише про всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.

А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.

Радист натягнув навушники й застукав ключем.

«Цепелін» одізвався мало не одразу, отже, справді на них чекали й агент казав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте і відповідь буде через десять хвилин.

Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті «Цепелін» вийшов в ефір, на папір лягли цифри, й мало не одразу полковнику передали розшифрований текст:

«Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Горохов провів вечір перед вильотом на завдання?»

Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито і якщо не відповісти на запитання, «Цепелін» припинить зв'язок.

Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операцій закінчиться так безглуздо?

Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.

– Чекайте, – сказав нерішуче, – чекайте, Горохов щось хвалився… Дай, боже, пам'ять…

Полковник нетерпляче втупився в нього – невже не пригадає?

– Так, – раптом рішуче мовив Олексюк, – точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.

Чоло в Карого розгладилося.

– Пишіть, – наказав і продиктував Щеглову відповідь:

«Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Горохов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий».

Телеграму швидко зашифрували, й радист знову вийшов у ефір..

Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:

«Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв'язок – одержите підтвердження. «Цепелін».

Полковник обтер чоло акуратно складеною хусточкою. Жестом наказав вивести' агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.

Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про чергове скорочення лінії фронту й залишені доблесними німецькими військами міста.

Читав і розмірковував: через місяць-два, ну, в крайньому разі, через три, Червона Армія звільнить це місто, «Цепелін» знову передислокується кудись у тил, потім ще раз – і нема більш куди переїжджати. До Берліна рукою подати, й нарешті наші дивізії увірвуться в столицю рейху.

Нема ні «Цепеліну», ні Головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде