Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

– Ну що? – запитав пошепки Толкунов. – Оточуватимемо?.

– Так, – погодився майор. – Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут – ти за дубом, а я в кущах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.

Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію, оидно, лишився задоволений, бо кивнув не відповідаючи.

– А зараз дай команду, нехай оточують галявину, – виказав Бобрьонок.

На вантажівці з району прибуло п'ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить втекти не вдасться.

Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.

– От що, – порадив, – ти двох автоматників постав у яру.

– Запасний вихід? – одразу зрозумів Толкунов,

– Звичайно.

– Не випустимо! – Капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.

Він повернувся хвилин через двадцять, коли небо на сході зовсім пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами по пралісі.

– Ну, хлопче, давай! – потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок. Оце й усе, що сказав. Та що казати, коли все вже обговорене.

Юрко рушив, трохи згорбившись, наче шмайсер, що метлявся на грудях, перетягував його. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього – здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м'яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.

Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків'ям автомата по березі.

Стояв і слухав биття власного серця – видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.

Постукав ще раз і лише тоді почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки потім трохи відчинився.

На галявину визирнув заспаний Муха.

Юрко сів, знявши автомат, – кинув його недбало поруч, проте так, щоб можна – було дотягтися правицею. Сказав, позіхнувши:

– Спите… Будіть, друже сотнику, радиста. Пан Харитон його кличуть.

Муха невдоволено закліпав очима:

– Що трапилось?

– А нічого. Радиста, кажу, кличуть.

– Де Харитон?

– У лісі лишився.

– Як так? – у сотника прокинулася вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: – Давай до схрону.

Юрко насупився.

– Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… – Але схопив автомат і поліз до схрону.

Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.

– То що тобі? – запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.

Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м'якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі,

– Що трапилось? – запитав. Нараз зіскочив з нар, сон з нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. – Де Харитон?

Хлопець відсахнувся.

– Вас кличе, – пояснив,

– Де він?

– В лісі лишився, версти за чотири звідси.

– Чому сам не прийшов?

– А в нього й питайте. Я що – наказувати йому можу? Каже: поклич Михайла з рацією, а мені що? Я й пішов кликати. Радист зиркнув недовірливо.

– А чого він у лісі лишився? – запитав.

– Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, – посміхнувся нараз єхидно, – пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, всю ніч не спали, ну й вирішили відпочити.

Згадка про мірошницю виявилася вдалою – Муха зареготав і мовив із заздрістю:

– Я вам скажу: від тої дівки і я б не відмовився. Вродлива мірршниця, прошу я вас, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

– Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, й вечеряв, а інших – до клуні спати…

– Начальство! – не те що схвалив, а й не полаяв Муха. – Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. – Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. – А мені йти чи ні? – запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох – були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов'язково живим і бажано непораненнм. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено й вихід у Мухи один – або здатися, або кулю в лоба.

– А як хочете, друже сотнику, – одиовів Юрко і взявся за ковбасу. – Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

– Тоді ми ще відпочинемо. – Поліз на верхні нари, ліг, звісивши басі ноги. – Люк засуньте, – попросив, – бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика, також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією, поклав пістолет до кишені штанів, мовив:

– Рушили?

Він поліз перший, а Юрко, прихопивши шмайсера, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув ляду, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.

«Не до добра сквирить», – подумав, але одразу ж забув про птаху: ішов, сторожко прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.

Сонце ще пе піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами – до краю галявини лишалося кілька кроків, аж Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, – найсмачніша їжа в світі.

У цьому лісі мають бути всілякі гриби: білі й підосиновики, червоноголовці…

Проминули галявину, і Юрко зачепився шмайсером за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив па крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов. Проминули