Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

«Затем бояре (і майбутній патріарх Філарет. — В.Б.) подписали договор с Жолкевским об условиях пребывания его войск в Москве и о передаче престола Владиславу» [173, с. 518].

Звичайно, гетьман Жолкевський той договір разом із майбутнім патріархом московським Філаретом та «сімома московськими боярами» відправив до польського короля Сигізмунда III, який з головним військом стояв під Смоленськом.

«В связи с этим, Жолкевский по их просьбе (майбутнього патріарха та семи бояр. — В.Б.) прогнал от Москвы Самозванца» [173, с. 518].

Польський король з більшістю вимог московитів не погодився, але оскільки вважав сина ще молодим, то відклав рішення щодо цього на кілька років, до його повноліття. Хоча і московська, і польська історії трактують це питання по-різному. Делегацію ж московитів на чолі з майбутнім патріархом Філаретом затримав до того часу і відправив до фортеці Марієнбург. Отож, московити з 1611 року опинилися в досить невизначеному становищі: у них не було ні царя, ні патріарха. Обох чекали з Речі Посполитої. І було невідомо, чи захоче польський королевич Владислав перейти із католицької віри в православну, чи потягне за собою в католицизм і православну знать Московії.

Ми пам’ятаємо, що Московія в ті роки була васалом Кримського ханства й Османської імперії. Недаремно Єрусалимський патріарх Досифей дещо пізніше нагадував молодому Петру І, що Московія «є васалом Кримського ханства, а отже — і Османської імперії». Тому, звичайно, і кримський хан, і турецький султан у ті роки (1610–1618) докладали неймовірних зусиль, аби залишити Московію під своїм впливом, для чого насамперед старалися не допустити польського королевича — католика Владислава на московський царський престол. А позаяк у Московії в ті роки проживали переважно вихрещені у православну віру татари, то, зрозуміло, що їм вдалося вчинити так звану «Московську смуту» на чолі з Мініним та Пожарським — вихрещеними татарами, і в 1613 році на Соборі (курултаї) обрати, як вони спершу казали, «тимчасового царя» — сина знаменитого Московського патріарха Філарета.

Послухаємо дещицю щодо татарського походження нижньогородського старости Кузьми Мініна:

«Земский староста Нижнего Новгорода крещёный татарин Кирюша Минибаев, он же Минин Кузьма Минич — организатор ополчения против польских интервентов в начале XVII в., происходил из многочисленной семьи балахнинского солепромышленника Мины Анкудинова. После ХVІІІ века о племенной принадлежности К. Минина упоминать перестали. «Минин» первоначально было отчеством и лишь впоследствии стало родовой фамилией Мининых.

Отойдя от родовой профессии солепромышленников, К. Минин перебрался в Нижний Новгород и стал посадским, торговал мясом и рыбой. Избранный в сентябре 1611 года земским старостой, Минин призвал к «собранию ратных людей» [231, с. 357].

Литовсько-польське військо 21 вересня 1610 року вступило в Москву охороняти царський трон для польського царевича Владислава. А Кирюша Мінібаєв — Кузьма Мінін через рік почав збирати «ратних людей», щоби вигнати те військо з Москви.

І православні поволзькі татари на чолі з Кузьмою Мінібаєвим (Мініним) захопили московський Кремль і полонили невеликий польський гарнізон та своїх бояр, які служили в уряді царя Владислава. Послухаємо:

«26 октября (1612 року. — В.Б.) распахнулись Троицкие ворота Кремля, на каменный мост вышли бояре и другие москвичи, сидевшие в осаде. Впереди процессии шёл Фёдор Иванович Мстиславский, за ним — Иван Михайлович Воротынский, Иван Никитич Романов с племянником Михаилом (будущим царём) и его матерью Марфою…

На следующий день произошла капитуляция литовско-польского гарнизона. Принимал капитуляцию Козьма Минин. Часть пленных… отдали казакам Трубецкого, остальных… — ополчению… (Их. — В.Б.) убили почти всех… уцелевших… разослали по городам… в некоторых городах пленных линчевали» [173, с. 561].

Так подає матеріал білоруський автор Тáрас А.Е. Розповідається про 1612 рік.

А як московити сьогодні (2015 рік) поводяться на українському Донбасі — грабують, катують, ріжуть, вбивають — знає кожен. Отакі вони — прямі нащадки Золотої Орди. Психологічний стан людини не змінився!

Ще напередодні того, як «ополчение» Кирюші Мінібаєва ввійшло до Москви, польський король Сигізмунд III у ніч з 2 на 3 червня 1611 року штурмом оволодів Смоленськом і позаяк уважав вирішеними всі питання війни — Смоленськ відійшов до Речі Посполитої, а царський московський трон, за угодою з московитами, посів його син Владислав, — розпустив свою армію та виїхав до Варшави. Послухаємо свідчення: «После взятия Смоленска король вместо похода на Москву распустил свою армию и уехал в Варшаву» [173, с. 533].

І хоча білоруський автор Тáрас стверджує, що «На это решение повлияло… отчасти и эйфория от успеха!» [173, с. 533], та він глибоко помиляється. Польський король, як і всі його полководці, був людиною європейського виховання, європейської честі, і дане ним слово було для нього законом, в той час, коли московити у ті часи, і зараз, були людьми золотоординського виховання, та, як казав німецький канцлер Бісмарк, — «їхнє слово не коштує паперу, на якому написане». І не забуваймо, що Московія продовжувала у 1611 році залишатися васалом як Кримського ханства, так і Османської імперії. Тому не без їхньої підказки та не без їхньої допомоги, порушуючи підписані договори, вчинила 1612 року заколот, а 1613-го (13 березня) обрала собі нового царя. Ним став шістнадцятилітній (суто татарська традиція) Михайло Федорович Романов, батько якого суздальський митрополит Філарет, майбутній Московський патріарх, перебував заручником у Речі Посполитій.

Зазначимо, що митрополит Філарет свого часу, 27 серпня 1610 року, та вся московська знать цілували хрест на вірність цареві Владиславу. Про що московські історики та їхні українські лакейчики завжди мовчали.

Сам же майбутній «тишайший царь» у часи свого обрання сидів у лісовому, Іпатієвському, костромському монастирі — родовій вотчині татарського роду Четів. Що зайвий раз підкреслює причетність татар до обрання Московського царя в 1613 році.

Звернімо увагу — абсолютно всі московські офіційні та неофіційні джерела підтримують думку, що головною складовою обрання царем Михайла Романова у 1613 році були якісь невідомі нам «козаки». Звичайно, не українські, бо вони там бути не могли. Послухаємо одночасно білоруського автора А.Е. Тáраса і російського професора Л.М. Гумільова:

«Отступление противника позволило беспрепятственно провести в Москве Земский собор (курултай) с целью выбора нового царя… Но победители — дворянское (???) и казацкое ополчение — долго не могли сойтись во мнениях; все кандидатуры отметались. Вот что пишет об этом Л.Н. Гумилев: Дмитрия Трубецкого не хотели видеть на престоле дворяне (кандидатура Кирюші Мінібаєва. — В.Б.), ибо он, хотя и был князем, командовал казаками (нехрещеними поки що татарами. — В.Б.). Князя Дмитрия Пожарского не хотели иметь государем казаки: