Характерник - Дмитро Чорнота

- Дідько, - Северин зупинив коня. – Швидко в бік.

Лесь зрозумів, що зараз не до розпитувань і мовчки направив коня за Паливодою. За якусь сотню-півтори метрів вони натрапили на балку і швидко спустились в неї. Залишивши коней на пласкому дні, піднялись до її краю і спостерігали за дорогою. Минуло менше хвилини коли почувся глухий звук від кінських копит.

- Пригнись, - скомандував Северин і сам маскуючи голову в невисокій траві.

Вони побачили як шляхом несуться вершники. Причому один був попереду і явно втікав від гурту інших. Втікач часто оглядався і все підганяв коня. Але видно було, що відстань між ними скорочується.

- Не втече, - прошепотів Северин.

Коли комонні порівнялися зі спостерігачами, можна було роздивитись їх краще. Втікач був одягнений в простий одяг землероба. Наздоганяючими виявився татарський чамбул.

Як і пророкував Паливода, втекти чоловікові не вдалось. Коли скоротилась відстань між вершниками, один з татар вистрілив з лука на скаку і втрапив в коня переслідуваного. Кінь не впав, але різко зупинився і став дибки, скинувши з себе наїздника, а потім помчав степом. Переслідувачі зупинились. П’ятеро з них зіскочили з коней і обступили бідолаху.

- Розберіться з ним, а ми поїдемо решту пошукаємо, - сказав один із вершників. Відтак розвернулися і поїхали в тому напрямку, звідки щойно прибули.

Коли татари спробували наблизитись до загнаного хлопця щоб зв’язати, він від душі огрів одного сухою гіллякою, що валялась поруч. Татарин застогнав і схопився за обличчя, крізь його пальці потекла кров.

- Який завзятий, - насупився один з товаришів пораненого. – Давай злегка вгамуємо його стрілою, ато ще око кому вийме абощо.

Інший дістав лук і вже націлився в бідолаху. Той приречено дивився на своїх катів і готовий був зміститись всім тіло аби стріла не поранила, а вбила його. Він знав, що з ним зроблять, якщо зуміють зв’язати. Це буде гірше смерті. Полон, потім довга важка дорога, яку він може й не переживе. Далі ринок невільників, де його куплять як худобу, а потім довгі роки рабства.

Але доля примхлива дівка. В останню мить в спину лучника вп’явся запоясний ніж Паливоди. Поранений застогнав і опустився на землю.

- Будь обережним і просто відбивайся, - тихо порадив Лесеві Северин і обоє кинулись до вояків.

Татари виявились досвідченими воїнами. Вони не злякались, не збентежились, а швидко звільнили ятагани з піхов та приготувались до бою. Северин оцінив обстановку. Один був вбитий, іншому кров залила обличчя і взяти участь у сутичці йому не випадало. Залишилось троє. Порівну. Але у Паливоди підліток і селянин, а навпроти досвідчені воїни. Такі-собі шанси. Та хвилювання було лише за Леся. Хоч би витримав. Северин першим підбіг до ворогів і, зробивши кілька оманливих кроків, вивернувся та завдав раптового удару тому з противників, що був далі від козака. Така атака завжди неочікувана, але  вояк все ж встиг ухилитись від смерті. Паливода розраховував збільшити свої шанси вбивши одного з них з наскоку. Не вдалось, але відчутну рану все ж таки було нанесено. Права рука татарина була вся в крові. Тепер він неповноцінний боєць.

- Твій, - показав на пораненого Северин, звертаючись до джури.

Сам же вийняв з-за пояса кинджал і кинув хлопцеві, що продовжував лежати. Двоє противників пішли на Паливоду. Селянин та малий хлоп не були для них реальною загрозою. Однак, як тільки вони повернулись спиною до лежачого, той хвацько підхопив кинджал і вміло метнув його в одного з нападників. Той з татар, що залишався неушкодженим, на секунду завагався від такої несподіванки. Для Северина цього було більше ніж достатньо. Швидким точним ударом ворог був знищений. Лесь скористався з поради козака і вправно та енергійно відбивався від атак пораненого супротивника. Той, побачивши, що опинився в загрозливій ситуації, кинувся до коня. Але втекти не встиг. Селянин кинувся на нього і збив з ніг, відтак зв’язав і закрив рот шматком якоїсь тканини, яку, як і мотузку, знайшов в сідельних торбах татарських коней. Іншого, що був з пораненою головою роззброїли і поклали пузом вниз. На ньому Северин показав своєму джурі як потрібно в’язати полонених, щоб в тих не було шансів визволитись.

- Дякую вам, - вклонився козакам врятований хлопчина.

На вигляд йому було років двадцять, може трішки більше.

- Раді допомогти, - відповів Северин. – Що трапилось?

- Наскочили бісові на хутірець мій. Я, правда, наречену свою та рідних встиг сховати, а сам вирішив відвести клятих подалі. Та не все врахував. Кінь у мене більше для роботи, ніж для перегонів.

- Зрозуміло. А сам ти більше для чого? – пильно подивився на хлопця характерник.

- Не зрозумів.

- Ну, виглядаєш ти на селянина-хлібороба, кажеш про хутірець свій. Але завзяття твоє говорить про інше. Ворога не злякався, смерті в очі відважно дивився. Та й ножі так метати – не плуга вести.

- Ваша правда, пане. Якийсь час я козакував.

- Коли ж ти встиг?

- Я з п’ятнадцяти років в одного чоловіка в джурах ходив. Він осів тут недалеко, організував хуторець. То я йому допомагав спочатку по господарству, а потім він мене військовій справі вчити став. Багато вправлялись. Потім він мене до жовнірів перевів. Навіть платив за те. Довелось і в битвах побувати, коли розбійники різні нападали. Потроху всякого було. А тепер батько помер, довелося вернутись на рідний хутір. Тут в мене мати з сестрою, залишати їх не хотів. Та й наречену з собою привіз. Тепер порядкую тут.