Хмара - Фаулз Джон

Джон Фаулз

Хмара

З англійської переклав Сергій Вакуленко (Харків)

О, ви повинні носити вашу руту,

Як герб з відзнакою.[1]

Вже сам літній день, що розкішно сяяв свіжовмитою зеленню та блакиттю, розділив їх на терасі коло млина межею сонця й тіні. Саллі та Кетрін, у бікіні й темних окулярах, лежали в позах покійниць на дерев'яних шезлонгах із помаранчевими матрацами, які можна побачити хіба в Канні. Пітер сидів босий за столиком у самих шортах, а навпроти, під парасолем, розташувались Пол та Аннабела Роджерси. Троє дітлахів гралися на березі під терасою. Стоячи навколішках, вони ловили на поверхні води маленькі коловертні, скрикували й перегукувались. Мимо пурхнули чорнильно-сині бабки, за ними — зеленаво-жовтий метелик. З протилежного берега було видно зарослу галявину, яскраві фігури, червоно-аквамариновий парасоль, оздоблений на верхівці словом "Мартіні" (цікава знахідка місцевого аукціону), білі чавунні лавки, залиті сонцем камені, жовто-зелену річку й трохи яснішу стіну густих верб і тополь. Знизу чувся неясний гомін греблі й щебет невидимого птаха, соковитий, недоладний, неанглійський щебет. Пейзаж був дивно обмежений, неначе на картині Курбе, — вірніше, був би, якби сучасний одяг і кольори восьми постатей не контрастували так жахливо з оточенням; а проте, від нашої цілковито урбаністичної та синтетичної епохи неможливо очікувати, що вона це помітить. Пейзаж був такий зелений, такий прозорий, і в цю саму мить невидима іволга проспівала на дереві за млином і озвучила це дивне сполучення спеки, води й листя, підкреслюючи його іноземний і доволі субтропічний характер, такий зелений, такий прозорий, такий типовий для півдня Франції і для цієї пори року — кінця травня. А голоси англосаксонські. Повна дисгармонія, повна розбіжність із тим, чого очікуєш. Коли ти при цьому присутній, звичайно.

— Вирішили, вирішили, — незлобиво бурмотів Пол. На що "апостол Петро" посміхнувся, заклавши руки за голову і випинаючи свої волохаті груди (вгадайте, що в мене під штаньми) до сонця.

— Це ти винен: оця твоя вечеря. За добу не прочуняєш.

— Адже ми обіцяли дітям, — зауважила Аннабела.

— Слово чести, Томові однаково. Він цілими днями охоче хлюпається внизу.

Аннабела глянула вниз:

— А наші, я боюся, не забудуть.

Пол зауважив, що Пітер та Саллі можуть і лишитись.

— Ні-ні, ми, звичайно, підемо разом з вами. — Пітер опустив руки й криво посміхнувся: — Ох же ж і перегони, на виживання. От і звільняй потім таких без'язиких рабів, як ми: одразу ж повна апатія. — Потім він додав: — І на це потрібна звичка… Ви забули, як живемо ми, виродки-роботяги.

Аннабела посміхнулася: вона відчула гомін.

— Давай далі. Роз'ятрюй. — Пітер широким жестом рожево-білої руки кивнув на річку. — Ох же ж і люди.

— Ти занудишся до нестями.

— Еге ж. Ну, та випробуй мене. Без жартів, Поле, скільки тебе зараз влаштує?

— Сорок? Тільки через мій труп.

— Господи…

Аж раптом Пітер ляснув пальцями, випростався й сів лицем до них. Він був малий, з вусиками й сірими очима; всі знали, який Пітер самовпевнений, і підозрювали, який він темпераментний. Пол теж знав, що його мають за темпераментного. За малого спритного резуса, замкненого в клітці часу.

Він осміхнувся, виставив палець:

— До дідька кляту програму. Є набагато краща ідея. Я підбиваю бабусю придбати це місце під будинок відпочинку для перевтомлених продюсерів. Згода?

— Якщо в тебе вигорить, дістанеш це за десять шилінгів.

Пітер розгорнув долоню й ніби зачитав уявного листа:

— "Дорогий містере Гамілтон, ми очікуємо Вашого пояснення з приводу рахунку за Ваше останнє придбання, а саме: за один відмінно перебудований і взагалі прегарний французький водяний млин, за який Ви заплатили непоясненно високу суму в п'ятдесят нових пенсів. Як Вам відомо, для Вашого рангу встановлено границю витрат під цією статтею розміром сорок дев'ять пенсів на рік, і за жодних обставин…"

Верески. Слава богу.

— Тату! Тату! Змія!

Обидва чоловіки посхоплювались, а дівчата на сонці звели голови. Аннабела вигукнула:

— Відійдіть звідти.

Саллі, задерши голову в хустці, спитала:

— А вони, бува, не отруйні?

Аннабела в тіні парасоля посміхнулася:

— Тут лише вужі.

Саллі встала й підійшла до Пітера з Полом, які стояли на розі тераси біля парапету з рідко розставленими над водою горщиками герані та аґави. Голова Кетрін впала назад і відвернулася.

— Ось вона! Ось!

— Томе, відійди звідти! — гукнув Пітер.

Старша дівчинка, Кандіда, хоча її ніхто не просив, одтягла хлопчиська вбік. Вони бачили, як змія, звиваючись, пливе вздовж кам'янистого берега, від її голови розходилися брижі. Вона була не довша за два фути.

— Боже, справді змія.

— Ці абсолютно нешкідливі.

Саллі сховала лікті в долонях і відвернулася:

— Я їх не люблю.

— І всі ми знаємо, що це означає.

Вона озирнулася й показала Пітерові язика:

— А я все одно їх не люблю!

Пітер посміхнувся і послав їй губами поцілунок, потім знову сперся на парапет обік Пола і втупився вниз.

— Ну-ну. Це, мабуть, доказ того, що тут рай.

Змія зникла серед латаття, що жовтіло на мілині під терасою. Коли в справу втручався Пітер, усе зникало як оком змигнути. Тепер він одвернувся й сів на парапет:

— Коли ми збираємось, Поле?

— Можна сьогодні ввечері.

— Гаразд.

Троє дітей насилу випиналися сходами на терасу. Кандіда докірливо поглянула на Аннабелу.

— Мамо, адже ти нам обіцяла, а тепер сидиш цілий ранок на одному місці.

Аннабела підвелась і простягла руку:

— Тоді ходім, допоможеш мені збиратися.

Саллі, яка стояла навколішки й лаштувалася знову випростатись на шезлонгу, сказала:

— Аннабело, може, я…

— Дякую, не треба. Я просто дістану все з холодильника.

Кетрін лежала мовчки, сховавшись за темними окулярами, як ящірка, знеможена сонцем, акумулюючи думки, заглибившись у себе: вона далеко більше за інших відповідала настроєві цього дня.

***

Усі врозбрід перетнули луку на протилежному березі річки, попереду бородатий Пол ніс кошик із напоями, поруч із ним плентали хлопчик та обидві дочки; Аннабела та її сестра Кетрін ішли трохи позаду, вони несли решту два кошики. Ще на тридцять ярдів далі човгали телепродюсер Пітер і його дівчина Саллі. Весняна трава, високий жовтець і стокротки сягали колін; попереду, вище, вже видніли круті кам'янисті пагорби з валунами серед чагарів — інший світ, до якого вони прямували. В високому блакитному небі кричали юрики. Безвітря. Пол і діти входили в ліс і зникали серед листя й тіні, слідом за ними — Аннабела з сестрою. Остання пара гаялася на сонці серед квітів. Рука Пітера лежала на плечах дівчини, яка говорила:

— Я не можу її розкусити. Вона мов німа.

— Мене застерігали…

Саллі зиркнула на нього:

— Вона тобі подобається?

— Таке скажеш.

— Вчора ти цілий вечір дивився на неї.

— Щоб зробити приємність. Ти не можеш ревнувати за той вечір.

— Я не ревную. Просто цікаво.

Він притяг її до себе:

— Все одно спасибі.

— Я думала, чоловіки люблять тихе болото.

— Жартуєш. Адже вона ламає комедію.

Саллі спідлоба позирнула на Пола. Він знизав плечима; потім хмикнув і посміхнувся своєю прикушеною посмішкою. Саллі відвернулась.

— Я б поводилася так само. Якби ти вчинив мені щось подібне. (Пол поцілував її волосся.) Свинюка.

— Хіба на цьому світ зійшовся?

— Ти хочеш сказати, що ти б на таке начхав? Якби це зробила я?

— Серце, адже людина не повинна…

— Ти б завалився до ліжка з новою теличкою.

— У невідпорній чорній піжамі.

Вона відтрутила його, але не змогла втримати посмішку. На Саллі була темно-коричнева безрукавна кофточка навипуск і штани-кльош у рожеву, білу й чорну смужку, які звабливо облягали задерикуваті сідниці. Вона аж надто часто стріпувала своїм довгим світлим волоссям. Обличчя в неї було якесь по-дитячому беззахисне й м'яке. Вона збуджувала в юрбі бажання зґвалтувати. Романіст П'єр Лакло обезсмертив її. Навіть Пол (хто має очі, той бачить) поглядав на неї, уособлення супермодної коханки, маріонетки в наскрізь фальшивих п'єсках. Пітер узяв її за руку. Вона подивилася просто себе й сказала:

— Том принаймні бавиться… Прикро все-таки: він дивиться на мене так, неначе не знає, що я за одна. — Пол стиснув її долоню.

— Я бачу, Аннабела за пару годин краще собі з ним порадила, аніж я за три дні.

— Ще б пак, у неї багата практика. В його віці вони всі однакові: егоїстичні байстрюки. Ми всі замінюємо йому друзів-хлопчаків. Він так розглядає всіх людей.

— Я старалася, Пітере.

Він ще раз поцілував її в маківку, потім провів рукою по спині й по сідницях.

— Може, не обов'язково чекати до вечора?

— Жеребець.

І все ж вона завихляла задком і посміхнулася.

Попереду Аннабела завела розмову з Кетрін, яка надягла білі джинси "леві" та рожеву сорочку і несла на плечі червоно-смугасту вовняну грецьку торбу.

— Ти могла не йти з нами, Кет.

— Та все гаразд.

— Тоді спробуй поменше мовчати. Добре?

— Мені нічого казати. Я нічого не можу придумати.

Аннабела переклала кошик у другу руку, нишком позирнула на сестру.

— Що я можу зробити? Вони мають побути з нами.

— Я знаю.

— Не треба підкреслювати це.

— Мені шкода.

— Пол повинен…

— Бело, я все розумію.

— І вона принаймні робить, що може.

— Я не вмію відгороджуватись за усміхненим обличчям. Як ти.

Кілька кроків минули мовчки.

Кетрін озвалася:

— Це несправедливо… — А після паузи: — Чуже щастя. Коли почуваєшся зайвою. На решту життя.

— Це минеться. — Сестра додала: — Якщо ти постараєшся.

— Ти зовсім як мама.

Аннабела посміхнулась:

— І Пол завжди на це скаржиться.

— Який розумний Пол.

— Падлюка він.

— Я тебе за язик не тягла.

— Не махлюй.

Кетрін відповіла усміхом на її швидкий погляд.

— Стара дурка Бела? З її нестерпним чоловіком, нестерпним домом і нестерпними дітлахами? Ну хто, хто їй може позаздрити?

Аннабела зупинилась, одна з її звичайних сценок:

— Кет, адже я не така!

— Така самісінька. І я б дуже хотіла заздрити тобі. — Вона кинула через плече: — Ти принаймні справжня.

Аннабела крокувала позаду.

— В кожному разі, Кандіда дійсно жахлива. Я просто мушу щось із нею зробити. Це все його ясновельможність. Він лише й знає свій "перехідний вік". Тобто, відчепіться від мене, заради Господа, з моїми дітьми.

Кетрін посміхнулась. Аннабела сказала:

— Це не смішно. Ніяк не второпаю, все-таки, чому ти так на них заповзялася?

— Бо вони знецінюють усе.

— Менше, ніж ти недооцінюєш.

Це змусило Кетрін на якусь мить замовкнути.

— Дешеві людці.

Бела докинула:

— Але ти ж навіть не знаєш їх, а, як на мене, вона дуже мила.

— Як киця?

— Кет!

— Терпіти не можу артисток.