Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Ми пам’ятаємо слова священика Лаврентія Похилевича, які стосуються одночасно Медвина і тієї битви, що відбулася, після чого: «сто лет… Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей» [36, с. 446].

Тобто Похилевич вів мову про вціліле місто Медвин, яке повністю полишили люди. Залишився «самгород». Звичайно, російська потрійна цензура не дозволила Л. Похилевичу сказати про те, коли це сталося. Невідомо, чи знав особисто він ту дату. Хоча є деякі підстави стверджувати, що знав.

При цьому пам’ятаймо, що Лаврентій Похилевич особисто мав доступ до церковних медвинських справ, які були вилучені з церков і спалені 1859 року. Послухаємо ще раз:

«Самые бумаги… хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники истребованы в 1859 году… для уничтожения» [36, с. 446].

Похилевич так цілеспрямовано вів розмову про зберігання давніх документів у медвинських церквах та їх вилучення і знищення, що розуміємо — саме на ці факти бажав звернути нашу увагу. Про що хотів іще розповісти допитливий священик, та не дозволила прямим текстом сказати цензура? Усе свідчить, що він намагався привернути нашу увагу до трагедії, яка сталася з Медвином. Своїми уточненнями дослідник дуже обережно підводить нас до дати і місця Синьоводської битви, можливість визначити рік Медвинської трагедії.

Це лихо могло відбутися за участю татар Золотої Орди або 1240 року (XIII століття), або 1362-го (XIV століття).

В проміжку між 1240 і 1362 роками Золота Орда воєнним походом через Медвин не проходила. Крім того, терени Медвяна належали до татарських земель ще з 1240 року, тому золотоординці вдруге завоювати та зруйнувати Медвин до Синьоводської битви (1362 рік) не могли.

Лаврентій Похилевич пише, що Медвин перебував у стані «самгород…сто лет» і лише після того — «в начале XVI века стал пригородом Богуславля» [36, с. 446].

Якщо б священик вів мову про «трагедію Медвина» 1240 року, то він би мав говорити про двохсот- чи трьохсотлітнє перебування його у стані «самгорода».

Тобто мова йде не про завоювання Медвина татарами у 1240 році. Йдеться про подію, яка відбулася після 1240-го. Відомо, що татари під час походу на Київ у 1240 році спалили те поселення. Либонь, пізніше Медвин був відбудований і оскільки належав до прикордонних містечок, разом із Торговицею, Звенигородом тощо, то його заселив різний прикордонний люд.

Не забуваймо: відновлювалися села і містечка як з українського (руського) боку, наприклад Богуслав, так і з татарського, наприклад Медвин, Торговиця.

Як випливає із місця Синьоводської битви — Черкес-долини, що лежить між Медвином та Браним Полем, татари вважали те місце краєм своєї землі, тому там і зупинились, чекаючи на підхід війська Ольгерда. Ольгерд зі своїм військом з’явився з боку містечка Богуслава, вийшовши на Черкес-долину лісовими дорогами та розташувавши свої загони між лісовим масивом і річкою Бояркою, притокою Гнилого Тікича (Синюхи), не дозволяючи татарам вчинити флангові обходи.

Слід зауважити, що Великий Литовський князь Ольгерд не міг рухатись із Вільни через терени Білорусі на рівненський Корець (Корчев). А саме про такий маршрут сьогодні говорять ті, що «переносять» Синьоводську битву на Вінниччину. Більше того, тамтешня місцева влада останнім часом поспіхом встановила пам’ятник на місці баталії, котрої там не було. На тій славетній землі відбулися інші великі битви. Шануймо їх. Причиною, яка заперечує похід князя Ольгерда на Корець (сучасна Рівненщина), є існування в давні часи по річці Прип’ять (південь сучасної Білорусі та північ сучасної України) знаменитого «Білоруського моря». Існує історична карта часів Магнуса, короля Лівонії (1570–1578 рр.), де те море перетворилося в болотисту систему озер. Така мапа подана на сторінці 313 білоруського історика В.В. Деружинського у його праці «Тайны Беларуской истории».

Послухаємо, що писав історик, який вивчав цю проблему: «Ибо нынешние болота Полесья тысячу лет назад были огромным… водоемом». І ще: «В древности север моря населяли западные болты, юг — волыняне…» [59, с. 312].

Тому ще раз нагадуємо: похід князя Ольгерда з невеликим литовським загоном відбувся з Орші до Києва, вподовж Дніпра. А позаяк Ольгерд у ті роки воював із Золотою Ордою і Московією за північно-західні золотоординські землі, то зрозуміло, що він не міг очолити ті землі і повести своє військо на південь. Очевидно, загони князя Ольгерда залишилися на півночі протистояти Москві.

Швидше за все, литовський князь Ольгерд прибув до Києва на запрошення Великого Руського князя Дмитра, який, перебуваючи у лютому протистоянні з Польським та Угорським королівствами і підтримуючим їх за наказом папи Тевтонським орденом, попросив Ольгерда прикрити його київські володіння. Свідченням дружніх відносин двох Великих князів Ольгерда та Дмитра є тепла зустріч Ольгерда в Києві. Не належавши до Великого Литовського князівства, Київський удільний князь, що підкорявся Великому Руському князю Дмитру Галицькому, дружньо прийняв Ольгерда та його допомогу, провів розвідку сил татар і, зібравши потужне руське військо, спорядив його до походу проти ординців. В історії є надзвичайно цікавий доказ цьому.

Ми знаємо, що існує два варіанти опису Синьоводської битви. Перший, давніший, який походить із німецьких хронік, написаний до початку XV століття, чіткий і короткий. Другий, дещо довший, поданий Матеєм Стрийковським у його «Хроніці» XVI століття.

Так, у німецькій хроніці Йоганна Пашильге написано: «У тому ж році була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські (українці. — В.Б) з татарами у Синьої Води, і з обох сторін було вбито близько 40 тисяч осіб. Однак руські утримали поле…»

М. Стрийковський описав битву так:

«Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість загонів, загнувши їх з боків, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити, як бувало у звичайних сутичках, та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, вчинили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний стрій та швидке маневрування (мова, певно, йде про маневрування вогнем. — В.Б.). А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали передові загони та змішали їх, а інші, особливо новогрудці на чолі з Коріатовичами, стрілами вдарили з боків й довгими списами скидали татар з сідел, наче вітер в бурю скидає снопи. Не змігши довше витримати лобового удару литви, татари почали відступати та перелякані тікати в розлогі поля… Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім після цієї звитяги литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів…»

Зазначимо: у німецькому джерелі мова йде