Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько
Адже саме ця уславлена письменниця (звісно, кілька років по тому) змогла змалювати це у своєму епосі, нарешті присвяченому рідній батьківщині.
Отже, звернімося до безсмертних рядків її епосу «Втеча сестер Іродіади з полону»...
«...і вони почали рити.
Рили і вдень, і вночі.
Рученьки терпли, злипалися віченьки.
Тумани клубочились, здіймалися від матінки-землі і опадали росою на прекрасні обличчя двох посестр.
Кров’ю сліди їх вкривалися.
Ой-ти, гой-єси!
Давалася взнаки їм тяжка неволя, а ще більше страшило їх у тій тяжкій неволі пропадати. Вп’яте і вдесяте сходило на горі привітне сонечко, вп’яте і вдесяте падав на темну землю круглий Місяць, але не бачили сердешні ані сонця, ані зіроньки — рили.
І впала від безсилля менша посестра, сказавши старшій:
„Ой, не кидай мене, ясновельможна пані, адже хто ж тобі русу косу розчеше, як не я...“
І сказала їй старша посестра:
„Чи ще ж тобі не далася тяжка неволя взнаки?.. Як буду тебе дожидати, буде нас погоня доганяти. Буде нас стріляти, рубати. Або в тяжкій роботі будемо пропадати“.
І стала менша промовляти:
„Коли ж мене, сестро, не хочеш ждати, то прошу тебе, сестро, на праву сторону звертати! А як помру — тіло моє порубай, в чистім степу поховай, звірю та птиці на поталу не дай!“
Як зачула це старша посестра, то словами до неї промовила:
„Сього, сестро, зроду ніде не чували, щоб рідною кров’ю шаблі обмивали або гострим списом опрощеніє брали!“.
Милосердя мала.
У себе червону китайку з-під жупана видирала та по ріллі розкидала, меншій сестрі ознаки зоставляла:
„Нехай же вона буде знати, куди за мною до роду втікати!“
...Була ж вона дівчина моторна, і жінка — хоч куди, козак! Вдалась на всеє зле проворна, завзятіша від всіх бурлак! Але ж коли жорстокий ворог присвоїв стайні і лани, зробивши з них підступну Трою, а з Трої тої скирту гною — вона, свою знайшовши зброю, вдяглася в лицарські штани!..
А друга посестра, менша, була з простого народу, хоч і вміла рити, та не знала — куди та за ким. І, риючи, думала так. Як же нам добре тут удвох, як затишно. Адже пробиватися до волі завжди краще, ніж мати її в руках — бо не знаєш, що потім з нею робити.
І страшно їй було розлучатися з посестрою, що на кілометр попереду майоріла білими литками.
І думала, що чекає на неї на тій волі? Тут, під рідною землею, вона знана бунтівниця, чарівна бранка злих людей. А що далі? Які незвідані шляхи чекають на неї нагорі? Принца шукати? Дивитися серіали?
Зараз є мета. А що там, ген-ген, за землекраєм?
...Так нарили вони десять кілометрів підземного шляху.
І зійшлися в тій незворотній крапці, від якої їхні шляхи мали розійтися.
Гіркими сльозами затуманилися очі меншої.
Мужнім блиском сяйнули очі старшої.
І мовила вона так:
„Розходяться наші шляхи, сестро! Рий собі вихід ближче до сонечка, а я далі буду до своїх пробиватись...“
„Та куди ж ти пориєш, вірна посестро?! — озвалась менша. — Чи не втомилася душа твоя? Чи не затерпли руки, чи не стоптала ти свої ніженьки?! Чи не хочеш ти зі мною — до теплих країв, до синього моря?!“
Суворо глянула на неї старша.
І на всі запитання лише гордо похитала головою...»
* * *
— Ви дійсно хочете рити наліво? — запитала захекана Зоя, всівшись по-турецькому в розширеному кінці тунелю.
Пані N поглянула на карту, проміряла пальцями відстань до точки свого призначення і впевнено кивнула:
— Так. Це мій напрямок. Хочеш, рий зі мною — вдвох легше докопатися до мети. Будемо технічну революцію робити, га?
Зоя теж вп’ялася очима в карту.
Їй було ніяково відмовляти такій чудовій жінці, але вона все ж таки поважно сказала:
— Ні. Я б хотіла виборсатись ось тут... — тицьнула пальцем в карту вона. — Бачите, там ніби море. А я на морі ніколи не була.
— Нерозумна ви жінка, — стенула плечима пані N. — А ще й політична! Вам би до парламенту — всіх би обрили під нульовку. Чую в вас силу велику, але пропащу.
— Та я... Та мені... — почервоніла Зоя і від докору, котрий почула, і від похвали, котра була в тому докорі, — Ви по світу поїздили, а мені б хоч краєчок життя побачити. Та й заміж би вийти по-людськи...
— Ну, добре, не буду вас затримувати, — лагідно посміхнулася пані. — Тоді за вами — зачіска і манікюр з педикюром! Адже в такому вигляді не можна на люди з’являтися.
— Авжеж! — радо вигукнула Зоя і, посадивши клієнтку на купу наритого ечиначушу, взялася до справи...
* * *
...До майдану перед палацом імені Івана Оленіна, вже добряче закиданому ечиначушем, знову мчала кавалькада народних обранців.
Треба було якось заспокоїти електорат, котрий не на жарт розбушувався під хибним впливом позафракційних і фракційних заколотників.
Зробити це було нескладно, адже увечері були прийняті важливі і, можна сказати, доленосні рішення.
Лишалося тільки висловити їх у мікрофон, котрий стирчав посеред мармурових сходів палацу.
Керманича вирішили не турбувати — він якраз дописував четвертий акт трагедії Софокла і просив найближчими роками не турбувати дрібницями.
Отже, вирушили, як завжди, невеликою компанією.
Йшли повільно, важко і значуще вкарбовуючи кроки в розпечені сходи під привітний і радісний ґвалт вірного народу-трударя.
Стали напівколом, привітно посміхаючись і відмахуючи руками і парасольками кавалки ечиначушу, котрі все ще кидали несвідомі громадяни. Але нічого не поробиш, треба бути вищими за обставини і, як сказав класик (ех, не втекла б баба Шура, вона б точно підказала — хто саме!), «хулу і похвалу сприймай байдуже».
Пан Разанов вийшов до мікрофону, майстерно ухиляючись від м’яких снарядів пролетаріату. Здійняв руки вгору, благословляючи нерозумну паству, вклонився зі смиренням і дав відмашку звукооператору.
Над майданом залунали перші акорди ностальгійної і знайомої багатьом мелодії:
Наша служба і опасна, і трудна,
І на пєрвий взгляд как-будто нє відна...
О, він знав, що робить, коли увесь вчорашній день репетирував перед товариством свій коронний вихід!
Майдан розчулено притих і навіть почав підспівувати:
Єслі кто-то койє-гдє у нас па-а-а-рой
Чєсно жіть не хо-о-о-чет!!!
— Геніально... — шепнув пан Кувалда пану Серм’яжному.
— Співучий у нас народ... — кивнув пан Кабатчик.
Дочекавшись, коли майдан разом із ним доспіває улюблену пісню, пан Разанов почав доповідь,
