Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Тому, викравши у 1340 році папські королівські клейноди, а 1349 року загарбавши за допомогою Угорського королівства і Тевтонського ордену Велике Галицько-Волинське князівство, польський король Казимир ІІІ при живих володарях-князях Дмитрові та його сині Данилові не мав ні права, ні змоги величати себе «Великим князем чи королем Великої Галицько-Волинської держави (Львівського королівства)». Що цікаво, він цього й не зробив. Послухаємо:

«Казимир III, на відміну від угорських королів, не користувався ні королівським, ні князівським титулами, називаючи себе «господарем Галичини» при збереженні назви «королівства Русі…», (скоріше, за «іспанським монахом», — «королівства Львів». — В.Б.)» [53, с. 27].

Навіть ці незначні факти свідчать про те, що в часи захоплення Казимиром III Львова та Галичини там правив не якийсь боярин Дмитро Дедько, а законний руський (український) князь, онук Данила Галицького, син Юрія Львовича та української княжни Варвари — Дмитро Юрійович. Тобто Казимир III, навіть за законами тих часів, при живому володарі — спадкоємцю великокнязівського та королівського титулів князеві Дмитрі, а в того ще був законний спадкоємець князь Данило, не мав права на титул Великого князя чи короля Галичини, хоча й був королем та князем Польщі. Послухаємо:

«Одночасно йшла колонізація українських земель польською шляхтою, міст — німецькими міщанами згідно із заявою Казимира III: «Я здобув Русь своїми власними людьми,і дорога на Русь має служити тільки моїм людям… Експансія католицької церкви йшла за допомогою місій ченців францисканців, домініканців, котрі закла(дали) свої монастирі…» [53, с. 27–28].

Після смерті польського короля Казимира III, що сталася 5 листопада 1370 року, українські князі Дмитро і Данило повернули до своїх володінь Волинські землі.

Усі роки окупації Казимиром III Галичини та Волині (з 1349-го року) українські (руські) князі Дмитро і Данило Галицькі вели жорстоку боротьбу за свої землі. Польські влада, церква і хроністи саме й приховували та досі приховують оте незаконне завоювання Галичини і Волині у 1349 році та довгу виснажливу війну українських князів й українських людей за свої землі. Вони бажали видати нас світові отакими безхребетними безбатченками, а Московія їх у цьому завжди підтримувала.

Саме про те свідчить чергова пропозиція кегебіста Путіна полякам розділити сучасну Україну по Дніпру. Та поляки, навчені минулим досвідом, добре розуміють, що Москва на цьому не зупиниться — наступними будуть вони. Москва уже ділила Польщу не один раз. Пам’ятаймо такі факти.

Як пишуть ті ж львівські історики: «Згідно із домовленостями 1350 року (після польсько-угорського загарбання Галичини та Волині. — В.Б.), польський трон зайняв угорський король Людовик І Великий» [53, с. 28].

Так, відповідно до римського сценарію, було узаконено приєднання до Польсько-Угорської держави Галичини зі Львовом через повернення до шлюбу князя Лева Даниловича з угорською княжною Констанцією. 1377 року поляки разом з угорцями та тевтонцями захопили наші Белз і Холм та привласнили собі. Зазначимо: то була спланована акція — не дати Великому князю Дмитрові Юрійовичу можливість посадити на трон Холмщини, після загибелі Холмського князя Данила (1376 рік), законного володаря.

А далі до влади у Польському королівстві прийшли Ядвіга та Ягайло. Послухаємо:

«Ядвіга (1384–1399). Після смерті Людовика польська шляхта виступила за отримання свого власного монарха, не пов’язаного з угорським престолом» [53, с. 28].

Так у Польщі 1384 року з’явилася королева Ядвіга, а згодом польська католицька верхівка видала її заміж («з певними застереженнями») за литовського князя Ягайла, який мав вихрестити у католицьку віру весь свій народ, своїх братів і, звичайно, вихреститися сам та ще й повернути «від Угорщини до Польщі Галичину зі Львовом».

Руські (українські) князі, як і династія Галицьких, були заскочені тими подіями несподівано. Бо 4 серпня 1383 року помер Великий руський (український) князь Дмитро Юрійович, а згідно із законами тих часів, Великокнязівський рід мав витримати річну жалобу (траур). (За Чингісханом офіційна жалоба тривала два роки. Він помер 25 липня 1227 року, а його син Угедей зайняв посаду Великого хана імперії тільки влітку 1229-го). За законами Литви та Польщі — земельні володіння Великого руського князя міг закріпити тільки Великий князь та король (королева). А позаяк між синами Великого князя Дмитра та синами його старшого сина Данила точилася свара за великокнязівські володіння, то, зрозуміло, що втрутилися Ягайло і Ядвіга, які й закріпили титул Великого руського (українського) князя та руські землі за князем Федором Галицьким (Острозьким). Можливо, то був вибір усього князівського роду, а можливо, князь Федір Галицький найбільш лояльно ставився до Польщі та Литви. Що зайвий раз підтверджує наш виклад подій.

Спадок князя міг отримати будь-хто із спадкоємців давнього роду. Отак ми й дослідили, як у Великокнязівському роді Галицьких (Острозьких) Великим князем став Федір Галицький (Острозький).

Хотів би ще раз зазначити: ми не маємо права писати українську історію, спираючись тільки на російські та польські імперські джерела. До кожного з таких джерел слід ставитися обережно і критично. Для викладу та аналізу давніх подій треба залучати нові джерела — європейські, українські, арабські, перські, візантійські тощо. І якщо в результаті такого залучення нам доведеться міняти саму канву викладу історичних подій, цього боятися не слід. Треба пам’ятати, що російські та польські державні платні історики свідомо фальшували і паплюжили полотно української історичної науки.

Мій виклад українських історичних подій враховує насамперед нові європейські джерела, такі як:

1. Псалтир, «порівняно недавно (знайдений. — В.Б.) у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де йдеться про руського князя Дмитра», який помер 4 серпня 1383 р., за свідченням переписувача Псалтиря, священика луцької церкви Івана. Звернімо увагу: ні священик (піп) Іван, ні італійські колекціонери не були зацікавлені у фальшуванні давніх подій. Це, мені здається, ні в кого не викликає сумніву. І хоча українські історики в цьому випадку посилаються на литовського князя Любарта Гедиміновича, мовляв, у хрещенні він мав хресне ім’я Дмитро, та князів у ті часи не величали за хресним іменем. Це — аксіома. Священик Іван писав про руського князя Дмитра, а не про литовця Любарта.

2. «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі», написана іспанцем 1304 року народження. Тобто іспанець, вірогідніше за все, мандрував по Європі та вів свої записи у 1330–1349 роках, коли йому було 26–45 літ. До 1323 року він ще був молодим, а після 1349-го, згідно із викладом подій українськими істориками, Львів та Галичину завоював польський король Казимир III, тому самостійного «королівства Львів» існувати не могло. Послухаємо іспанського монаха за «Книгою знань…»: «Залишивши Польське королівство,