Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Проте потім... вона раптом пожвавішала. Стелла раптом підвела голову і стала трясти нею так, ніби помітила в мене за спиною дещо страшне — щось неймовірно небезпечне. Її губи затремтіли, а сама вона піднялася на ноги і стала задкувати до краю вагона. Немов вирішила накласти на себе руки, не чекаючи моєї кулі.

Ось тільки Стелла не зводила очей із того, що було за моєю спиною.

І я б вирішила... я була впевнена в тому, що це її відчайдушний трюк — її наївний прийом, щоб відволікти мене й вибити з рук пістолета... Але вона робила крок за кроком, задкуючи до самої прірви. Чому?

Не витримавши вагань, я озирнулася і зрозуміла — це не трюк і не фальш, вона й справді не знала, куди подітися, адже... Адже ми летіли до вузького тунелю.

— Чорт! — скрикнула я і просто впала на дах. 

В надії на те, що між поїздом та стелею мені вистачить щілини, щоб уціліти. Щоб арка не зламала мені кістки, збивши з цього ненависного вагона. Я впала і притулилася до даху, ніби опинилася перед вантажівкою, що їде назустріч, і не могла зробити нічого іншого, окрім як лягти на асфальт і дати їй проїхати наді мною. 

Просто лежала, міцно вчепившись пальцями в решітку вентиляції — це було єдине, що могло служити мені опорою в цій вітряній і темній трубі, яка ніби висмоктувала життя, занурюючи тебе в страшний гуркіт і холодний вітер підземель... 

А потім знову стало ясно.

Поїзд промчав під горою і знову з'явився на світло. Навколо стало ясно і просторо, як і раніше. Але Стелли вже не було. Вона зникла.

Я дійшла до кінця другого вагона і... нікого не побачила. Вона не втрималася і впала вниз — у цьому не було сумніву. З простріленою рукою вона просто не мала шансів уціліти. Вона загинула. Це було нечесно, але... я засміялася.

— Ха-ха-ха... — раптом зірвалося з моїх губ. — Ха-ха-ха-ха! — не могла я стриматись і сміялася, ковтаючи сльози. — Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха... ха-ха-ха-ха... 

Я просто дивилася на гору, під якою пройшла ця лінія — межа між Стеллою і вже новим життям... без неї... І я просто сміялася. Не могла нічого вдіяти, просто нервово реготала, викинувши пістолета.

Він тепер був не потрібен. Єдина людина, яку я мріяла вбити, вже мертва. Я подивилася на власні руки, і вони тремтіли — тремтіли приємним відчуттям відплати. Я дивилася на них і усвідомлювала, що вбила. Я стала вбивцею, я перетворилася на те, що зневажала вісім років... І мені було тепло на душі. Мені це подобалося. Від нового почуття я кайфувала.

— Лисеня! — почула я голос Макса за спиною. — Ти ціла, все гаразд?!

Він піднявся на дах і зробив кілька широких кроків, щоб узяти мене за плечі і глянути у вічі.

— Так, — відповіла я спокійно. — У мене все гаразд... А що? Щось не так?

— Просто... — був він збентежений, — ми проїхали крізь... тунель, — пояснив він. А потім запитав: — Де Стелла? Що... що тут трапилося?

Він дивився на мене, наче читав мої думки. Я вже тоді усвідомлювала, що він чудово зрозумів і просто хотів від мене почути правду. А я розуміла, що не можу це сказати як є. Тому що члени "сім'ї" так не чинять. 

Тому я опустила погляд і... збрехала йому:

— Пробач, Максе. Але вона не втрималася і впала. Мені хотілося допомогти їй, але... — зітхнула я, ніби справді втратила подругу, — я просто не встигла. Вона стояла на повний зріст, коли ми в'їхали в тунель. Я кричала їй, я... крикнула їй, щоб вона пригнулась, але... Мені дуже шкода. Її зірвало з поїзда, і я була безсила.

Я підвела голову і подивилася в його очі. Вони були спокійні й почасти холодні... Проте Макс нічого мені не сказав — він просто притис мене до себе і обійняв, щоб утішити.

Тоді я не думала про те, що він здатний покарати мене за це. Мене не турбував той факт, що мене можуть лінчувати Асафа та Буч. Мені було байдуже, як на це подивиться тепер банда... Тому що я тоді знала одне — Макс не залишиться і полетить. А це було головне.