Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Наш локомотив мчав уперед, розмінюючи кілометр за кілометром. А ми стояли з нею на даху пасажирського вагона — я та Стелла. Моє волосся було скуйовджене, його тріпало вітром, воно било мене по щоках і лізло в очі. А ось її коротка зачіска не заважала роздивлятися супротивника... Стелла стояла навпроти і дивилася, ніби вивчаючи мене з нуля — неначе раніше ми з нею не бачилися. Я була одягнена в бутафорські обладунки: підставляла вітру голі плечі, він облизував мої ноги аж до стегон. А вона була одягнена в щільно облягаючий комбінезон із чорного латексу. Наче обирала вбрання з огляду на цю небезпечну зустріч.
— Ну що?! — порушила вона мовчання. — Ти задоволена результатом?! Тобі полегшало від того, що короткий сірник витягнув Макс, а не ти?! Адже він через тебе тепер не зможе полетіти, через тебе він залишиться на поїзді і поїде просто в руки копам! А звідти... будь упевнена, звідти живим уже не повернеться! Це дорога в один кінець, квиток у саме пекло — Макс загине через тебе, таку наївну і дурну простушку, якій у житті пощастило куди більше, ніж іншим! Тобі не здається, що ти не варта тої уваги, яку тобі приділяють чоловіки?! Адже ти звичайна замухришка й сіра миша, ти просто безмозке звірятко... тупа секретутка, яка тільки й уміє робити, що варити для боса гівняну каву, а потім компенсувати свої недоліки розсуненням ніг просто на робочому місці...
— ЗАМОВКНИ! — не витримала я. — Чого ти хочеш від мене?! Що я можу зробити, щоб ти відстала?!
— Я хочу, щоби ти зникла! Раз і назавжди! Якщо ти справді хочеш, щоб я від тебе відчепилася... зроби мені ласку — помри!
— І що це змінить?! Ти гадаєш, Макс цього не помітить?! Ти справді вважаєш, що він не зрозуміє, що це зробила ти?!
— Минулого разу не зрозумів… — засміялася Стелла і почала підходити до мене ближче.
— Тобі так здалося! Він про все здогадався! Це тільки тобі так здається, ніби всі довкола ідіоти, а ти одна-єдина можеш думати і всіх дурити! Але це зовсім не так! Не тільки ти вмієш хитрувати!
— Досить балаканини! — скалила зуби Стелла. — Ти гадаєш, я прийшла сюди, щоб говорити з тобою?!
— А навіщо ти прийшла?! Що це змінить?! Ось-ось заявиться Міккі, і ми всі маємо полетіти! А Макс...
— Макс також полетить із нами. Ось побачиш... — хитро посміхнулася Стелла і почала ходити біля мене зовсім близько, на відстані витягнутої руки.
— Але ж у нас перевантаження... — розгубилася я і зробила крок назад. — Адже у нас зайві шістдесят кілограмів.
— Не турбуйся, Алісо. Зараз я хутко вирішу цю проблему, — сказала вона і раптом схопила мене за волосся.
— А-А-А! — закричала я від болю і вдарила її рукою по обличчю. — Відпусти мене, тварюка!
Проте вона стиснула кулак ще міцніше і спробувала намотати на нього волосся до самого коріння. Стелла випростала руку, щоб відвести мене якнайдалі від себе, і стала методично посилювати хватку... Я буквально відчувала, як моє волосся рветься волосина за волосиною, проте нічого не могла вдіяти. Я стискала зуби і намагалася дотягнутися до неї, щоб подряпати ці злорадні чорні очі, але вона витягла руку в струну і насолоджувалася моїм болем. Стелла з захопленням дивилася на мої спроби дати їй здачі і ледве стримувала сміх — її губи гидко вигнуло посмішкою садиста, спостерігати за муками їй подобалося навіть більше, ніж принижувати мене словами.
Повз нас пролітали верхівки стовпів і семафори, що брязкали на переїздах — вони блимали ліхтарями і заливалися сиреною, намагаючись розповісти всьому світу про сутичку, що розгорнулася на даху потяга-втікача. Нас обдавало пилом прерій, ми перетинали сіро-чорні смужки асфальтованих доріг, на яких чергою вишикувалися автомобілі різних кольорів. Водії сигналили нам і хапалися за телефони, щоби все це зняти і зателефонувати до поліції. Але ми цього не помічали — Стелла викручувала моє волосся, наче хотіла вирвати його з коренем за один прийом... а я впивалася в її виблискуючу латексом руку сантиметр за сантиметром і повзла до її обличчя, як поранена пума, яку загнали в глухий кут.
Вона стискала моє волосся як страховку — ніби ланцюг у шаленого собаки, який так і мріє зімкнути свої щелепи на нозі господаря... Проте в цей час звір у мені підбирався до здобичі дедалі ближче. Я чіплялася за неї нігтями, наче це була гілка, а не живе тіло: обличчя Стелли змінювалося і ставало не таким переможним, її посмішка розчинялася так само безповоротно, як тане сніг, що впав на все ще теплу землю... Вона накинулася на мене, бажаючи знищити, граючись... Але проблема була в тому, що я поки не була готова здатися — я готувалася дати їй здачі.
— НА ТОБІ, СУКА! — махнула я рукою й полоснула її по щоці, залишивши чотири червоні подряпини...
Стелла відсахнулася і нарешті відпустила мене. Її смуги на щоці ставали чіткішими і наливались кров'ю.
— Ти за це заплатиш! — прогарчала вона.
— Ну і як ти це поясниш Максу?! — увійшла я в кураж і скажено сміялася. — Ти гадала, що я отак от піддамся, га?! — розправила я волосся і сплюнула: — Як бачиш, я теж можу зробити сюрприз...
У відповідь на це Стелла спробувала вхопити мене знову за хвіст, але я відбилася рукою... Ось тільки ця мерзота чудово знала, як спрямувати руку людини проти неї ж самої.
— А-А-А! — застогнала я, коли мою кисть раптом вивернули, щоб зробити слухняною.
— Ну що, Попелюшка,— скрутила вона мене в баранячий ріг,— тепер ти ходитимеш у мене... НАВШПИНЬКИ! — перевернула вона руку так, що я піднялася на носочки від різкого болю.
— А! ТВАРЮКА!!!
Вона підводила мене до краю дедалі ближче. Стеллі навіть не треба було для цього щось робити — досить штовхнути мене в спину моєю ж заломленою рукою. І я відразу відповім мимовільним кроком у бік прірви.
— А ось і він,— шипіла вона мені прямо на вухо,— час розплати... Настав час подихати, Алісочка... Ти готова розмазати свою макітру об шпали? Бо мені вже нестерпно терпіти — мрію поглянути на цю картину місяцями...
