Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— О, так... Бачила цей стовп, Алісо? — запитала вона мене, щоб звісити над краєм, прямо над шпалами і поодинокими кущами впереміш з кактусом. — Це головна опора... Такі стовпи є вздовж усього шляху. Вони великі й високі, такий здатен прийняти на себе удар вантажівки, не те що людського черепа... Тож... я думаю, твоя порожня голова розіб'ється об нього як куряче яйце об край сковорідки... Просто "хрясь", — вже трясло її від передчуття, — і все... Голови як не було. Її просто відірве. Розтрощить на друзки... Один тільки мінус — ти не встигнеш нічого відчути, — хихотіла вона з блиском в очах. — Але є певний плюс, — сказала Стелла вже серйозніше і звісила мене над прірвою, — ти гарантовано помреш. Із гарантією на сто відсотків. І я нарешті зітхну спокійно.
— Ні... — приходила я до тями і брикалася. — Ні... відпусти...
Але вона стояла навколішки і тримала мене за край корсета, щоб я нікуди не поділася від своєї долі.
— Ти мене завжди так дратувала... Я тебе зненавиділа лютою ненавистю, — говорила вона, поки я з жахом дивилася на стовп, що йшов по мою душу. Вагон невблаганно наближався до опори, що стояла біля залізниці приблизно там, де була голова. — Але тепер усе стане на свої місця. І ти більше не дратуватимеш мене. Ти більше не будеш тертися біля нього, корчити з себе блатну козу... Я більше не мріятиму тебе урити, коли ти грайливо обтягуєш свою смішну спідничку... під якою ховаєш те, що робить мужика дурнішим за мавпу... Адже вони бувають як тупі кобелі — тільки варто надіти коротку спідницю й нахилитися кілька разів для контрольного пострілу... Ох, — хитала вона головою, — як шкода, що ми всі без пушок. Адже тоді все було б набагато простіше. Набагато... набагато простіше... — нарікала Стелла, а потім просто почала відлік до зустрічі з опорою: — Десять... дев'ять...
Я спробувала вирватись, але вона тримала мене дуже міцно. Її руки були залізобетонні — так сильно їй хотілося побачити мою смерть.
Але в мене на цей прийом був антидот. Якось укушена змією, я вже була готова до нового укусу. І на цей випадок я підготувала протиотруту.
— А ти знаєш, — говорила я тремтячим від адреналіну голосом, — чому я весь час обтягувала спідницю?
— Шість... — продовжувала Стелла лічити секунди, не зводячи свого погляду зі стовпа, що летить до мене. — П'ять...
— Насправді я ховаю під спідницею не тільки те, що ти подумала... Контрольний постріл я роблю інакше.
Проте в її очах був лише цей стовп. Він був для неї тоді, як різдвяний подарунок. Немов новорічний феєрверк, який злітає у чорне небо і ось-ось має вистрілити дощем із різнокольорових вогнів.
— Чотири... Три... давай... давай, — тремтіли її руки від насолоди.
І тоді я зрозуміла, що немає вибору. Вона мені його не лишала.
Уроки Макса пройшли для мене недаремно. Він навчив мене тому, що розмір не має значення — особливо якщо це маленький пістолет у тебе в кобурі на стегні під короткою спідницею... Ніхто й не подумає, що ти ховаєш там справжню смерть.
Я просунула руку в себе між ніг і відстебнула крихітний ремінець. У моїй долоні заблищав пістолет. І я точно знала, як ним скористатися — я міцно втиснула його у вороже плече і вистрілила впритул...
Це була лише коротка мить. Але її вистачило, щоби все змінилося.
Не було ані спалаху, ані гучного звуку. Малопотужний хлопок майже повністю був з'їдений вітром... Але Стелла це відчула всім серцем.
Вона раптом здригнулася зі страхом в очах і відпустила мене перед стовпом. Не гаючи жодної миті, я пригнула голову й відчула, як черкнула волоссям по самому краю опори... А потім вона залишилася позаду — мчала все далі з кожною миттю.
Я була тоді на волосину від смерті, проте зуміла скористатися шансом.
У мені вирувала кров. Голова кружляла, а ноги не могли нормально стояти — вони підкошувалися, коліна хотіли зігнутися і впасти знову на дах. Але я героїчно трималася, націливши пістолет на Стеллу.
Вона стояла так само, не знаючи, що робити. В її очах читався шок, а між пальцями, притиснутими до плеча, сочилися червоні краплі крові.
— Ти... — трясла вона головою. — Ти підстрелила мене... підстрелила мене... — ледве стримувала вона паніку. — Як ти... у нас не мало бути зброї... нас же обшука... — похитнулася вона і мало не впала, — обшукали...
Все раптом перевернулося з ніг на голову. І тепер я, а не вона, була домінантом. Тепер уже я диктувала результат і готувалася прикінчити суперницю.
— Макс мав рацію, — задихалася я від крові, що вдарила в голову, — якщо людина мерзотна, то стріляти в неї легко... І стріляти треба... напевно.
Можливо, це було нечесно. Так, я визнаю, що хитрила, я перемогла лише тому, що грала не за правилами. Проте не я вигадала цю гру, не я її почала — Стелла сама заварила цю кашу. Їй же тепер і розхльобувати це лайно.
— Ти застрелиш мене? — спитала вона прямо.
Тієї хвилини їй здавалося, що це не може бути правдою. В її уявленні я не була здатна захопити контроль над ситуацією, я не могла їй погрожувати й стати смертельною небезпекою. Проте я тримала її на мушці, а Стелла ледве стояла, слабшаючи від болю в плечі — її рана розтікалася по всьому тілу звуком реквієму. То були вібрації кінця, її безславного фіналу. Такої кінцівки, на яку вона не чекала. Але на яку точно заслуговувала.
Я поставила ноги ширше. Як і вчив мене Чорнов. Стиснула міцно рукоятку пістолета і зміцнила долоню другою рукою, щоб точно не промахнутися, коли висаджуватиму в цей латексний комбінезон весь магазин...
А потім я звела курок і сказала:
— Він мій і тільки мій, Стелло. Час тобі вже здохнути... Чи як ти мені там казала?
Її очі були порожні, як погляд чумного собаки. Вона відчувала свою смерть і вже готувалася піти з цього світу. Я прицілилася їй у груди, але Стелла навіть не глянула на мене — вона повільно спускалася на коліна, більше не в змозі стояти на ногах. І просто тупила погляд у залізний дах вагона, як зек, засуджений до розстрілу.
