Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Але в мене все інакше. Все із точністю до навпаки. У звичайному житті я носила маску: вдавала, ніби я старанний співробітник корпорації, типовий офісний планктон на побігеньках у боса. Я суворо дотримувалася всіх правил, посилено працювала і допомагала людям. Боялася заперечити, коли вважала себе пригніченою. Я звикла підставляти другу щоку, коли перша палала від удару.
Я чомусь вірила, що зможу переконати себе в тому, що йду вірним шляхом. Що якщо довго і наполегливо змушувати себе жити "нормально", то рано чи пізно я стану щасливою. Я стану, зрештою, нормальною і заживу, як усі нормальні люди.
І тільки тут я змогла боягузливо зняти свою маску. Поруч із Максом я була одночасно беззбройна і у всеозброєнні. Беззахисна та смертельно небезпечна. Палохлива і обережна, але... водночас готова вбити того, хто стане на моєму шляху. А головне... куди ж вів мене це "шлях"? Як виявилося, він вів мене до того, від чого я намагалася відчайдушно тікати всі ці вісім років. Він вів мене прямо до нього. До мого першого кохання на ім'я Макс Чорнов.
— Ну що, народ, — вивалив Макс купу грошей на стіл, — це великий улов. Хто має плани?
— Я поправлю здоров'я, — підняв Буч руку, немов у школі. — Мені треба підлікуватися... Покурити лікувальної трави. І бажано на островах, обійнявшись з красунею в бікіні. Тож я візьму тайм-аут. Не знаю, як складеться моя житуха далі, але зараз хочу залягти на дно. Знайду собі затишну місцинку десь на Кубі... Або в Домінікані... Словом, у якомусь райському куточку. Поки мені не закрили виїзд зі штатів... Треба тільки гроші перевезти потихеньку. Тисяч так по сто. По двісті. Щоб не привертати уваги...
Буч явно втомився і хотів відпочити. Проте я його чудово розуміла. Його поранили, він мало не загинув. А після такого успішного нальоту, я гадаю, він був майже певен, що це знак долі — настав час уже подарувати собі шанс на спокійне життя.
— Ясно, бро, — міцно обійняв його Макс і поплескав по спині. — Бережи себе... А якщо знову накриє нудьга — ти знаєш, як мене знайти...
— Окей, чувак.
— І не забудь про послугу, — підморгнув йому Макс із нальотом секретності. — Ти обіцяв мені допомогти. Сьогодні.
— Так, не питання... — знизав плечима Буч і якось дивно глянув на мене. Та нічого не сказав.
Було схоже, що у хлопців є якась таємниця. І мені про неї знати заборонялося. Хм, цікаво. Що це за секрет такий?
— А ось і наш бравий пілот! — викарбував Макс і дав п'ять здорованю Міккі. — Ти сьогодні просто молодець, хлопче!
— Дякую, Максе. Але я маю летіти... Я обіцяв мамі, що сьогодні заберу її з собою. І я... пробач, але я обіцяв їй, що більше не буду... не гратиму в лотерею.
— У лотерею? Ти так пояснив їй свої заробітки?
— Так, — сором'язливо відповів Міккі. — Тепер я куплю їй великий гарний будинок. І ми зможемо із нею жити там разом.
— Дивись не підірви його, — посміявся Буч, перераховуючи пачки з грошима.
— Все нормально, — обійняв Макс свого улюбленого "пілота". — Все нормально. Ти добрий малий. Передавай своїй мамі привіт. Скажи, що вона виростила крутого сина, — додав Чорнов і підняв обидва великі пальці.
— Бувай, Максе! — помахав рукою Міккі. — Бувай, Алісо!
— Бувай... — посміхнулася я і провела його поглядом.
Лігово спустошувалось, і мені чомусь ставало сумно. То були дуже дивні відчуття. Але заперечувати їх я була не в змозі.
— Ну а ти, Ас? — зітхнув Макс, дивлячись на те, як Асафа похмуро набиває доларами дорожню валізу. — Що будеш робити ти? Ти вже визначився із планами на майбутнє?
Ямаєць багатозначно струснув головою і не промовив жодного слова, поки не запакував усе награбоване і не застібнув валізу.
— Слухай, мен... — видихнув він і неохоче заявив: — Боюся, нам з тобою вже не по дорозі... Через деякі обставини, про які я не хочу тут говорити при ній, — косився на мене Асафа, — мене вже не пре працювати з тобою у парі. Вибач, мужик. Але це все. Пора нам розбігатися.
— Зрозуміло, — спокійно кивнув Макс. — Я розумію. Я поважаю твоє рішення... І чим тепер займешся? Куди рушиш далі?
— Кажуть... у Бразилії наче назріває революція. Або типу того. Якась невідома фігня, коротше. Кореш нещодавно дзвонив і пропонував вступити до лав найманців... Каже, їм потрібен досвідчений стрілець і всі діла... Але це поки неточно... Для початку я розслаблюся і добре потрахаюся. Куплю собі повію, ящик віскаря... І не просихатиму тиждень. Може, два. А там подумаю, куди йти далі. Може, тупо бухатиму, поки не здохну... — сумно посміхнувся Ас. — Мені якось фігово. Ці бабки мене чомусь не тішать, Максе... Вибач, братику. Але я трохи засмучений. Прощавай, мен, — вдарив він кулаком у кулак Чорнова. — Без образ?
— Без образ, — відповів Макс. — Давай...
Асафа завантажив фургон грошима та зброєю. Потім посигналив востаннє... взявся підвезти Буча і відчалив. Він поїхав, залишаючи запорошений слід, який тягнувся від ранчо і безслідно розчинявся вдалині... Так само як і моє життя, яким я жила раніше. Усі його шматочки, усі його ланки, усі частини цієї ладної мозаїки раптом зірвалися з насиджених місць і полетіли геть. Залишивши під собою давно забуте графіті — шорстку стіну, списану лайкою та фарбою вуличних художників. Моє нутро виглядало зухвало і неправильно. Раніше я цього соромилася б і намагалася прикрити чим завгодно. Але не тепер.
У будинку стало тихо та порожньо. Макс з полегшенням видихнув і сів на диван — не зводячи очей з пристойної гірки грошей на столі. Я наслідувала його приклад і сіла поруч. Ми просто сиділи так добрих хвилин двадцять і мовчали. Безмовно дивилися на гроші, але не знали, з чого почати розмову.
І тут раптом Макс запитав у мене:
— Лисеня, скажи чесно... тобі сподобалося?
Ще кілька тижнів тому я б плюнула йому в обличчя та обізвала би тварюкою. Але тепер усе виглядало інакше. Принаймні з мого боку.
— Хм... — усміхнулася я замріяно. — Так, мені сподобалось. Навіть дуже... Знаєш, ніби повернулась у минулі роки. Ти розумієш, про що я... Я ніби пригадала себе колишню. Це призабуте відчуття. Але ще пам'ятаю, як це було. Трохи дико, проте мені подобається.
