Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
За поминальником князя Костянтина Острозького, що зберігається в Києво-Печерській лаврі, де похований його прадід Федір Данилович Острозький, предки роду Острозьких по чоловічій лінії мають такий ряд:
1. Князь Юрій,
2. Князь Дмитро,
3. Князь Данило,
4. Князь Федір,
5. Князь Василь,
6. Князь Іван,
7. Князь Костянтин.
Звичайно, лаврський поминальник склав особисто князь Костянтин Іванович Острозький, тому в ньому помилок імен не може бути. Це аксіома! Про те писав ще перший ректор Київського університету професор М.О. Максимович. Послухаємо:
«…Я обратился к старым памяткам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острожского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:
1) Князя Георгия (Юрія. — В.Б.),
2) Князя Дмитрия,
3) Князя Данила,
4) Князя Феодора, в иноках Феодосия… и т.д.
Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поминовения ещё самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].
Не могли князі Острозькі у ХV–ХVІ–XVII століттях говорити вигадки про свій рід [Костянтин Острозький (1470–1530), Василь-Костянтин Острозький (1526–1608) та інші]. У ті роки, аби щось було визнано на рівні найвищої влади (король, Великий князь) треба було мати незаперечні докази. І такі докази існували, якщо серед усіх руських (українських) князівських родів, рід князів Острозьких ще з XIV століття перебував на чолі (перший) князівських родів Русі (України).
Ми, нащадки давньої Русі, не маємо права ганьбити чи недовіряти своїм предкам. Таке собі дозволяли робити тільки правляча верхівка давньої Московії та більшовицькі плебейські владоможці.
Послухаємо сучасних українських істориків:
«…Яким би не було реальне походження дому Острозьких, важливо те, що останні представники цього роду (а про попередні покоління ми просто не знаємо. — В.Б.)… усвідомлювали себе нащадками правителів Київської Русі,.. вважали себе фактично незалежними правителями. І дійсно, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не різнилися від аналогічних державних утворень — князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби середньовіччя…
Удільний князь, влада якого передавалася у спадок, виступав повним сувереном свого володіння й міг вийти разом зі своїми землями зі складу Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.), до якого в той час входила Волинь. Такі дії не вважалися зрадою, принаймні до XV ст. «Княжата головні» підлягали суду винятково великого князя…
Важливим привілеєм «княжат головних» було їхнє право формувати власні збройні загони… Почесним привілеєм були обов’язкові іменні листи-повідомлення від великого князя про початок військових дій чи про скликання сейму. У Литовській метриці [збірнику документів Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б)] збереглися записи про відправку таких листів «княжатам головним». Порядок запису в них засвідчує ієрархію родовитості та знатності. У 1536 р. він виглядав таким чином:
Ілля Острозький, Кузьма Заславський, князі Сангушки, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Четвертинські» [152, с. 266–267].
Сподіваюся, ми розуміємо, що першість в такому поважному князівському товаристві могла належати тільки відповідно до права. Тобто рід Острозьких мав належати до гілки правлячих великокнязівських родів давньої Русі. Був першим із давніх-давен.
Для того, щоб в цьому переконатися, автор пропонує розглянути події далекого минулого Великого Галицько-Волинського князівства.
Російська імперська шовіністична історіографія завжди закидала до української історії, як достовірні, незаперечні факти, — випадки неповаги людей до своєї влади. Так вони себе поводили ще з часів Богдана Хмельницького, нацьковуючи одних на одних. «Розділяти і володарювати» — гасло Золотої Орди. Московія взяла його на озброєння ще з часів Івана III, тобто з часів хана Улу-Мухаммеда.
У відносинах з Україною (Руссю) це правило застосовувала й Річ Посполита.
Десь у 1355 році польський король Казимир III, на ті часи прибравши до рук Львів, Галичину та значну частину Волині, побажав узаконити свої завоювання у Константинопольського Патріарха, направивши до того свою людину для висвячення в митрополити.
Благословення від Папи на завоювання тих земель Казимир III отримав ще 1341 року після першого невдалого походу на Львів у 1340-му. Про той похід ми вже говорили.
Оскільки листа Казимира III у попередньому томі книги ми наводили майже повністю, то звернімо увагу тільки на окремі деталі.
Перше. Польський король Казимир III у листі до Константинопольського Патріарха писав про законне здобуття «землі Русі». Послухаємо: «Князі Русі були мої родичі і сії князі залишили Русь (умерли чи загинули на війні. — В.Б.)… і земля осиротіла. І після того я, Король Ляхії, придбав землю Русі» [48, с. 148].
Як бачимо, польський король Казимир III не згадує про свій воєнний похід на Львів 1340 року, коли він спалив Високий та Низький замки і вкрав зі Львова «коронаційні інсигнії галицьких королів» [53, с. 18].
Тобто, він кожного разу (1340, 1349, 1352) діяв, порушуючи існуючі на ті роки закони, вчиняв звичайний бандитизм.
Але польські історики та хроністи, після того як на подібні вчинки їхнього короля благословив Папа (1341 рік), а Константинопольський Патріарх висвятив представника польського короля Казимира III на руську (українську) митрополію, чим, по суті, узаконив загарбання поляками українських земель, теж почали оспівувати та вихваляти отой королівський бандитизм.
І друге. Ми вперше на офіційному рівні бачимо документ, де вказано, що Русь завжди мала своїх, незалежних від Москви митрополитів. Послухаємо:
«Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку.
Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон,
другий — Митрополит Петро,
третій — Митрополит Гавриїл,
четвертий — Митрополит Феодор» [48, с. 148].
Ми про це говоритимемо пізніше. Хоча попередньо зазначимо: у 1245 році Вселенському церковному Ліонському Соборі був присутній київський митрополит Петро, якого не знають російська та українська православні церкви. Що є дуже дивно!..
2. Правда про Дмитра Галицького
Отож пропоную в цьому розділі дослідити, як польські та російські історики приховали від українців їхнього князя Дмитра Галицького, видавши його за львівського боярина Дмитра Дедька, ввели у Львові з 1323 по 1349 рік «боярську республіку» — єдину на всю Європу. А українські історики підхопили та
