Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Сполошилися всі найближчі католицькі сусіди: польський король, угорський король, імператор Германської імперії, а головне — католицький Папський престол. Та того, 1323 року, виконати головний задум — заволодіти Великим Галицько-Волинським князівством — їм не вдалося. Поки польський король Локетек вів листування із Папським престолом, угорським королем та германським імператором, пояснюючи свою поведінку, Львівський престол Великого Галицько-Волинського князівства зайняв православний нащадок роду — Дмитро Юрійович Галицький, якого, за підказкою польських хроністів, українські історики досі видають за боярина Дмитра Дедька, що є звичайним «доважком брехні». У 1323–1349 роках «Львівська боярська республіка» існувати не могла. Її би за 26 років існування придушили чи то руські (українські) князі, чи то католицькі держави, які й полювали, насамперед, за Львівським королівським престолом. А доказом цього твердження є свідчення іспанського мандрівника та його праця «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Ця праця написана саме про ті роки (1323–1346). У ній нема жодного слова про «Львівську боярську республіку» та її правителя боярина Дмитра Дедька. То як таке могло трапитися в європейському документі?

Після 1349 року «Львівське королівство», про яке йшла мова у «Книзі знань…», припинило існування. Ось такі анекдоти підкинули нам історики.

Того, 1323-го, року католицькій Польщі вдалося досягти тільки часткового успіху. Під тиском скатоличеної частини роду Галицьких та Польського королівства представнику польських князів удалося, після довгих перемовин із Великим Галицько-Волинським князем Дмитром Юрійовичем, зайняти волинську частину князівства. Відбулося таке лише 1325 року під папською загрозою воєнного походу. Послухаємо давніх польських хроністів:

«Польський хроніст XIV ст. Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].

А далі вже фантазують українські історики, щоби забезпечити князю Болеславу руський (український) престол. До речі, Ян із Чарнкова такого не говорив.

«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II або Юрій-Болеслав. Вокняжився він близько 1325 року…» [52, с. 107].

Що цікаво зазначити, на загальнодержавних документах, які немовби залишилися після Юрія II, чомусь стоїть печатка його діда — Короля Юрія І, що зайвий раз свідчить, що Юрій-Болеслав Великим князем не був. Послухаємо:

«Він (Юрій-Болеслав. — В.Б.) називав себе «з божої ласки уродженим князем», «князем Руського королівства» та користувався печаткою свого діда Юрія І» [53, с. 24].

Українські історики досі розповідають старі вигадки, не задумуючись, що говорять. Чудово попрацювали давні польські хроністи та пізніші московські шовіністи, понакидавши до історичних документів велику кількість фальшивок.

Говорити про прийняття князем Болеславом Тройденовичем православної віри не доводиться хоча би тому, що в історичних джерелах є свідчення про перебування його в католицькій вірі уже в 1331 році та відверте ігнорування ним українського православ’я. Тому не дивно, що «7 квітня 1340 року Юрія II отруїли бояри» [53, с. 25].

Скоріше за все, ті, які й обирали його князем.

Зазначимо, що в ті роки — перша половина XIV століття — переважна більшість населення Волині та Галичини тяжіла до православної релігії, тому й не дивно, що відверта демонстрація князем несприйняття віри переважної більшості людей держави закінчилася для нього повним фіаско.

У Польщі 1340 року сидів на троні з 1333-го новий король Казимир III, який, по суті, нічим не був пов’язаний з Руссю. Отримавши звістку про отруєння князя католика Болеслава-Юрія II у Володимирі та знаючи, що Великий князь Галицько-Волинської держави Дмитро Юрійович з воєнною дружиною обов’язково буде присутнім на заходах із поховання, польський король Казимир III не поїхав на похорон свого родича, а, зібравши невелику шайку-ватагу, рушив до столиці держави — Львова.

«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці (раніше про це вже йшлося. — В.Б.) «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частками дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Не будемо розповідати, що ще поцупив польський король зі Львова та яких збитків він завдав Великому Галицько-Волинському князівству.

Довідавшись про цей бандитський напад на столицю, Великий князь Дмитро разом із сином Данилом, звичайно, вирушив до Львова та прогнав непрошеного гостя.

Сучасні українські історики всю заслугу в протистоянні з поляками 1340 року приписують вигаданому боярину Дмитрові Дедьку. Послухаємо:

«Беззаперечною заслугою Дмитра Дедька є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом…» [44, с. 121].

Звичайно, історики розуміють весь анекдотизм такого трактування подій — спільні сили Угорщини та Польщі у ті роки значно переважали воєнні сили не тільки Галичини, а й усього Великого руського князівства, тому ті ж історики в іншій книзі пишуть таке:

«Дмитро Дедько разом з князем Данилом Острозьким зустрічали у 1340 році ординські війська, що допомогли відбити польську інтервенцію» [52, с. 48].

Українські історики, певно, розуміють, що хани Золотої Орди на прохання якогось боярина Дмитра Дедька посилати військо не будуть. Для них ця особа могла бути тільки звичайним узурпатором влади. Тому ті ж самі історики змушені були залучити до цього ще й князя Данила Острозького. А чому це раптом князь Данило Острозький пішов допомагати узурпатору влади у Львові, якомусь Дедьку? Звідкіля, взагалі, він взявся? Мовчать шановні історики. Московські боси не пояснили, як відповідати на такі запитання. Та головне навіть не це. Допомога від Золотої Орди могла прибути до Львова тільки за 6–8 місяців. А то вже 1341 рік. Опріч того, хан Узбек за часів свого правління, взагалі, підтримував Польщу, а не Велике руське князівство, тож ніякої допомоги Львову не надавав.

Маємо суцільні історичні винятки із правил. Немов звернулися до російської історії.

Тому ще раз нагадуємо: дізнавшись про грабіж Львова, нащадки Данила Галицького — Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові.

Зазначимо: викравши королівські регалії в 1340 році зі Львова, польська держава досі не повернула їх Україні.

Це надзвичайно принципове питання. То було перше завдання католицької церкви — позбавити Русь (Україну) наданих державних символів. За державні символи