Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова

   Проходячи біля дзеркала, я побачила, що рушник і досі на голові. Зовсім про нього забула. Втім мені він ні трохи не заважав, але на вулицю я точно так іти б не змогла. Нафарбувавши блиском губи, і зробивши хоч щось пристойне на голові, типу високого хвоста, я повністю була готова.
   Почувши, що унизу стукають, я миттю опинилась біля дверей. Клацнувши замком, я побачила, що на ганку стояла Ліза з усмішкою до самих вух.
   — Дивись хто приїхав! — вигукнула вона.
   Ліза зробила крок у бік, і за її спиною я побачила молодого хлопця, який махав мені рукою. Це був рідний брат Лізи, який як я здогадалась приїхав з навчання. Здається останній раз я його бачила роки чотири назад. Я знала його, як дуже милого і приємного хлопця, з яким завжди було цікаво проводити час. Сподіваюсь його характер лишився незмінним, бо що до фігури – вона змінилась не на жарт: м’язи, м’язи, і ще раз м’язи.
   Я зовсім не зрозуміла, як опинилась в міцних дружніх обіймах Яна. Мої руки не могли відповісти на його дії, бо він стиснув мене так, що я не могла поворухнутись. Видно він і сам не знає, наскільки він сильний. Коли Ян мене відпустив, я намагалась вдихнути як найбільше повітря, але розглядати його при цьому не припиняла. Поки я на нього дивилась, він заговорив:
   — Ти просто красуня! Ви з Лізою стали зовсім дорослі. — Крутячи мене наче під час танцю і розглядаючи з різних сторін, зауважив Ян.
   — Хто б казав. — З усмішкою відповіла я.
   Мені було дуже комфортно біля нього, наче ми й не розлучались на довгих чотири роки. Ліза встала переді мною схопила мене за руки та почала своє невгамовне щебетання. Маю зауважити, що у балаканині  їй немає рівних.
   — Гарний я влаштувала сюрприз правда?!  — з цими словами вона ще більше здавила мені руки.
   — Так, це дійсно гарна несподіванка! — погодилась я, відриваючи свої руки від Лізиних.
    — Дівчата, куди ви збирались іти? — запитав Ян. Та він зовсім не чекав на відповідь, бо одразу продовжив. — Пішли зі мною на майданчик за рогом. Подивитесь як я граю, і на хлопців позадивляєтесь. — Це все сказано було з дивовижною посмішкою.
   Я думала, що від задоволеного вереску Лізи вже ніколи не буду чути на обидва вуха. Її крики напевно було чути до того ж самого майданчика за рогом, до якого, як не важко було здогадатись мене змусять піти.
   — Звичайно ж підемо! — підстрибуючи та плескаючи у долоні, вигукувала Ліза.
   Звісно моєї думки ніхто не питав. А навіщо?! Усе вже було вирішено за мене. У голові  пролітало безліч думок. Одна з них ніяк не давала мені спокою – на яку гру ми все ж таки підемо? Сподіваюсь, що це не футбол. Я не люблю м’ячі, бо вони завжди влучають у мене, не зважаючи на якій би відстані я не була.
   За допомогою своїх друзів, які мене узяли з обох сторін під руки, я перестала блукати у думках. Доки вони мене вели до майданчика, я намагалась зосередитись на їхній швидкій розмові. Вони плигали з однієї теми на іншу, не даючи мені змоги вставити хоча б слово. Мені здавалось, що про мене взагалі забули. Вони були повністю поглинені один одним. Я дуже довго прислухалась, доки мені це зовсім не набридло. Я вирішила пожаліти свої вуха і зосередити усю свою увагу на прекрасному сонячному дні.
   Сонечко лагідно обіймало мене своїми промінчиками. Я закрила очі, не думаючи про те, що можу зарити носом об доріжку по якій ми ідемо. Мене міцно тримали під руки, тому я не хвилювалась за можливість гепнутись. Пташки не замовкали ні на мить, дитячий сміх розносився по всій вулиці, усе мені було до вподоби. Мабуть тому, що я і сама себе відчувала немов вільна пташечка, яку з учорашнього дня випустили на волю. Школа вже позаду – що може бути краще.  
   Відкривши очі, я побачила зосереджені погляди моїх супутників. Вони дивились на мене декілька секунд, потім розреготались.
   — Ти можеш спати ідучи?!  — гучно сміючись запитав Ян.
   — Я не спала! Я відпочивала! — розгублено відповіла я.
   — Так Софіє, це дійсно різні речі, щось я про це не подумав. — Усмішка не сходила з його лиця ні на мить.
   — Зате мені вдалось хоч якось привернути вашу увагу. — Дорікнула я.
   З обох сторін посипались насправді щиросердні вибачення. Звісно я ще трохи жартома поображалась, поскиглила, адже мені було приємно, що вся увага прикута до моєї «персони». Від такої кількості вибачень у мене аж голова заболіла. Не в змозі слухати, як гомонять Ліза і Ян, я заспокоїла їх, сказавши, що все гаразд. Мені здалося я справді переконала друзів у щирості своїх слів. Вони відверто повірили, що я не ображаюсь, та вже через пару хвилин почалась та сама історія – про мене забули. Мені залишалось тільки зітхнути й іти далі.
   Нарешті із-за рогу я побачила майданчик. Як на мене – його вигляд бажав кращого. Звичайно я не надіялась побачити величезний стадіон, але все ж таки… Думаю – йому точно пару «тисячоліть». Вже навіть не можна було визначити якого кольору був невеличкий паркан, що огороджував усю його територію. Фарба майже уся злізла. Де-не-де були залишки жовтого забарвлення. Я побачила, що майданчик поділений на декілька секцій. Як я зрозуміла – для тенісу, футболу та баскетболу. Побачене, мене відверто засмутило, адже в кожному із цих видів спорту є м'ячі, які мене дуже «люблять». Тепер я більше злякалась тенісу ніж футболу, бо від тенісних м’ячиків залишаються добрячі синці. Перевірено на особистому, несолодкому досвіді. Кожнісіньке літо я була з новими синцями. І це не дивлячись на те, що я жодного разу не грала ні в одну з цих ігор. Вистачало того, що я просто проходила повз гравців.
   Зайшовши на територію майданчика, я побачила, як Ян видивляється довкола.
   — Ти когось шукаєш? — запитала я.
   — Так. Свою команду. І здається я їх знайшов. — Він кивнув головою у бік хлопців, які стояли неподалік. — Я підійду до них, а ви розташовуйтесь.
   — Покажи їм всім братику, навчи як треба грати! — крикнула з запалом Ліза. 
   Він у відповідь лише посміхнувся.
   Ян підійшов до своїх друзів, і вихопив у одного з хлопців футбольного м'яча. Ніколи не думала, що так зрадію футболу. Ліза хотіла вмоститись на лавку біля самого поля, але я її умовила сісти хоча б на дві лавки вище. Дійсно, на що не можна поскаржитись, то це на сидіння. Вони виявились досить зручними. Я нарешті сіла, чого не можна було сказати про Лізу. Вона крутилась як дзиґа.
  — Ти можеш нарешті всістись! Чого ти крутишся, ти ж людям заважаєш. — Невдоволено прошепотіла я.
   — Я видивляюсь гарненьких хлопців. А якщо комусь щось не подобається, то хай собі ідуть. — Буркнула Ліза.
   Зважаючи на те, як Ліза описувала хлопців, було зрозуміло, що ніхто навколо не гідний її уваги.
   — Я дуже розчарована Софія, — зітхнула вона. — Тут нема жодного привабливого хлопця. Один – маленький, другий – довжелезний. А он той у зеленій футболці, — показуючи пальцем на хлопця говорила Ліза, — взагалі, поки дійшов до свого місця декілька разів упав. Хіба можна тут когось вибрати?!
   Я подивилась на Лізу і запитала.
   — То може підемо додому?
   Я знала, якою кумедною буде реакція на мій сарказм. Мене завжди веселить те, що вона усі мої підколювання сприймає дуже серйозно.
   — Ти, що! Я упевнена прийдуть ще справжні красені! — підскочивши з місця, сказала Ліза.