Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько

На сцену як Пилип із конопель вискочив жвавий конферансьє і запитально роззирнувся на обидва боки. Лідери партій тицьнули йому до рук згорнуту рурочкою грамоту. Конферансьє прийняв її, схилившись майже навпіл, прокашлявся, вхопив мікрофон, шанобливо розгорнув документ.

— Сьогодні визначний день! — перед тим як прочитати його зміст, проголосив він. — Ми недаремно мерзли і чекали на кращі часи! Нарешті вони настали! Ви чуєте їх переможний крок?!

«Чуємо, батьку! Чуємо!» — патетично видихнули в натовпі.

— Отже, наші лідери виправдали довіру народу, уклавши цю універсальну угоду. Ось вона! Пункт перший...

Люди, що стояли в останніх рядах, повернули голови до моніторів, на яких висвітлилася заздалегідь відсканована угода:

«1. Заборонити паління в місцях великого скупчення народу. Штраф — 800 гривень.

2. Користуватися свічками на салі можна до 21:00 вечора, восковими — до 23:37 ночі.

3. Усім, хто ще не поставив євровікна у своїх оселях, належить виплатити штраф керівництву ЖЕКів у розмірі 123 у. е.

4. З метою поліпшення спілкування з нового року до вжитку входить мова есперанто, яка буде вважатися вісімнадцятою державною мовою країни.

5. З метою налагодження дружби та взаєморозуміння кастрації підлягатимуть лише олені з явними проявами гомосексуальних нахилів.

6. Лікарський засіб під назвою „цигапам“ віднині виробляти з зародків пшениці та ячменю».

Конферансьє закінчив читати, текст із моніторів зник. Натомість камери показували розпашілі обличчя громадян і божевільні очі тварин, що потрапляли в камеру.

Над майданом зависла пауза...

Конферансьє пауз не любив. Але й розпоряджень ніяких не отримав.

— Слава богу, що все закінчилось... — почув шепіт у чиновних рядах позаду себе.

— Так... Слава богу... Ви тепер куди?...

— Поїду відпочину трохи. До Гондурасу давно кличуть. Там сонце... А ви?

— Руки стомилися за працею. Буду тут... Але ж подивіться, яка краса, яка сила! Ось він — народ...

— Так... Дивовижне відчуття... Я зараз заплачу... Рідні мої... Такі всі симпатичні, чи не так?

— Авжеж! Симпатяги... Зайки! Чисто — зайки...

— Ну що, будемо якось закруглюватись?..

— Та якось треба... Але хотілося б ще чогось: так гарно стоїмо... Чогось, ну, щоби душа заспівала. Щоб у всіх дихання перехопило і надовго запам’яталося... Якусь останню крапку. Красиву таку, жирну... Де там політтехнологи?

— Я своїх учора відпустив! А де ваші?

— Та п’ють, падлюки, з самого ранку... Святкують.

Конферансьє зрозумів, що його зоряний час уже свердлить потилицю важким золотим променем.

— Громадо! Брати й сестри!!! — закричав він, дістаючи з кишені зібгану газету. — Безперечно, всі ми разом зробили великий внесок у цю незабутню історичну подію! Але наші сподівання втілились у дух матері, яку від сьогодні побачив увесь світ! Ось вона... — він розгорнув першу шпальту газети. — Мадонна Оленевої толоки! Вона лишилася безіменною, але роздивіться довкола себе: чи не стоїть вона десь поруч? І нехай народ узнає своїх героїв!!! Нехай вона вийде до нас як символ злагоди і перемоги бабл... тобто... добра над злом...

— Молодець... — почув задоволений шепіт за спиною, — Це він добре придумав...

Люди відклякли, закрутили головами, заколивались, наче море. Нарешті дальні ряди почали поволі розсуватися, громадяни відштовхували один одного ліктями. І зрештою, взявшись за руки, утворили живий коридор, до середини якого силоміць випхали Зою Павлівну Пікач...

Перелякана, змерзла, замурзана печеною на вугіллях картоплею, притискаючи до грудей свій згорток, вона відчайдушно пручалася. Її ноги закам’яніли від жаху і ніяк не хотіли рухатись. Жінку підхопили на руки і під шалені оплески внесли на трибуну. Одразу ж вона потрапила в завірюху обіймів. Обидва лідери під спалахи фотокамер по-батьківськи розцілували її.

І обійнявши з обох боків за плечі, вивели до мікрофону.

— Скажи нам слово, мати! — по-простому звернувся до неї конферансьє. — Скажи нам просте материнське слово!

Зоя Павлівна по-звірячому заблимала шаленими очима. І механічно почала трусити згорток.

— Кажи, жінко! Кажи, Оленева Мадонно! Тут усі свої! — пафосно прокричав ведучий, обводячи рукою майдан, і тихо додав: — Не скажеш — сядемо обоє!

Зоя озирнулася на людей позаду себе. На очі їй потрапив пан мер, за скельцями його окулярів зблискували сльози. Зоя згадала свій нещодавній виступ у мерії і вчепилася вільною рукою в мікрофон.

(«Ага... Так то була провокація, „підстава...“ — подумав пан мер, упізнаючи жінку. — Завтра ж на хрін зміню службу безпеки...»)

— Ось стою я перед вами... — тоненьким голосом пробелькотіла Зоя Павлівна (колись у дитинстві вона бачила якесь кіно, де лунали схожі слова), — проста перукарка зі спального району... Не мєсная... (Пауза. Тиша... ) І від імені перукарів нашого району... (Пауза. Тиша...) Від імені та за дорученням усіх перукарів світу... І всього всесвіту...

Зоя раптом уявила собі Всесвіт, котрий дав їй це доручення. Вона підвела очі до безмежного неба — такого білого і спокійного, уявила, як по ньому пурхають янголи з ножицями в руках. Перевела погляд донизу, де перед нею стояли люди і вимагали чогось їй зовсім незрозумілого. Дужче притисла до себе згорток із дорогоцінним скарбом і подумала: «Дзуськи, не віддам, хоч стріляйте!».

Пауза затягувалась. За її спиною залунали нервові покашлювання.

— Жінка хвилюється, — знову врятував ситуацію жвавий конферансьє, — і це нам зрозуміло! Зро-зу-мі-ло! Зро-зу-мі-ло!!! — почав скандувати він. І майдан відгукнувся тисячами відлунь.

— Поаплодуємо ж цій мужній матері! В її руках — наше майбутнє!!! — закричав він і підштовхнув Зою до сходів...

Вона зійшла.

Натовп розступався перед нею.

Слідом побігли репортери.

Мітинг закінчився.

Державні упряжи роз’їхались у різних напрямках.

Люди знову почали ловити і гнуздати оленів.

Падав сніг...

* * *

— Це ж наш козел рогатий стрибав на ройтберігівського Сема? — питав тим часом Василенків тесть тещу, котра всю ніч і весь день не відходила від телевізора.

— Наш, наш! — разом закричали задоволені Оксанка і Павлик.

— Ну то пиши пропало, — зітхнув тесть.

— Це ж чому? — відгукнулася Ілона Павлівна.

— П’ятий пункт універсалу! — коротко пояснив тесть. — Як воно було в тебе непутяще, так і залишилось. Я ж казав, треба було за іншого заміж виходити...

* * *

Репортери наздоганяли Зою аж до самої околиці. Вона плутала сліди, бігла дворами, долала замети і так вправно стрибала, що вони ледь устигали за нею, дивуючись, яким чином Мадонні вдається не вронити з рук немовля. А потім повернули