Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько

С.С.: «Саме тут великий Чернишевський знайшов прототип героя свого роману „Шо дєлать?“ — мужнього того, як його, Рахметова... Так зачєм же?!»

Н.: «Єто ж очінь і очінь...»

С.С.: «Товариші! Брати! А чи є в нас горілка (рясно закреслено)?..»

Записи уриваються...

У кінці. Ухвалили: «Корінь женьшеню три дні настояти на розведеному до 22 градусів спирті... (рясно закреслено). Борошна 300 грамів, дві склянки молока (рясно закреслено)... Віагра (рясно закреслено)...»

Одне слово, ніч була незатишною...

* * *

Уранці мешканці великого міста, котрим пощастило заснути, були розбуджені стукотом сокир, виском електропилок та дрилів. Висунувшись із вікон, вони побачили, як на вулицях та майданах бригади робітників установлюють щось на кшталт трибун. Бригади працювали так вправно, що опівдні все місто було вкрито дерев’яними підмостками...

А з різних боків до центрального майдану з’їжджалися колони різнобарвних упряжів.

Попереду дужі молодики несли транспаранти й лозунги. По них громадяни могли швидко зорієнтуватися, до якої з колон приєднатись. «Оленям — стайні! Ягелю — лани!», «Олень не захоче — гегемон не вскоче!», «Приватне оленярство — майбутнє країни!», «За батіг — з чистими руками!».

«Шкідливим оленям — сала за комір!», «Перетворимо роги на корисний цигапам для народу!», «Лапландській тварюці — ні!».

Обидві колони швидко розросталися і розходилися на два боки майдану до цистерн «польових кухонь», де кухарі розливали гарячий суп та роздавали оберемки сіна та ягелю.

В обох таборах немов гриби виростали містечка. В одному — швидко зводилися чуми та юрти, на протилежному боці, взявшись за лопати та відбійні молотки, демонстранти рили землянки.

В обох таборах ревіли і буцалися олені, в яких, за невтішним прогнозом зоологів, якраз починався шлюбний період.

Облаштування тривало до глибокої ночі. Люди похилого віку, жінки й несвідомі громадяни спостерігали за всім цим з тротуарів.

— Так колись мій батько будував вузькоколійку!.. — замріяно милуючись працею «Гегемонів», говорив один старий.

— А мій, — єхидно звертався до нього другий, — рив Біломорканал!

І, зиркнувши один на одного з-під чола, приєдналися до роздачі супів у протилежних таборах.

— Кажуть, що увечері тут буде виступати сама Патрісія Поваляй! — казали в натовпі.

— І Патрісія Поваляй, і Пані Корок, і «Імодіум», і «Жива курка», і «Сміх Віри Мії», і «Очерет Клари Цеткін» — перераховувала зірок шоу-бізнесу молодь.

Серед юрби снували дівчата в кольорових капелюшках з пір’я — розповсюджувачі програмок дійства:

«Офіційна частина.

— Виступ лідерів партії „Наше — Краще!“ (початок в 21:00, тривалість — 30 хвилин. Ліва трибуна, за адресою...).

— Виступ лідерів партії „Гегемони“ (початок в 21:10, тривалість — 15 хвилин. Права трибуна, за адресою...).

— Проголошення гасел і слоганів. Загальне скандування (тривалість — 5 годин).

— Обмін враженнями без застосування вогнепальної зброї (тривалість — 58 хвилин).

— Обмін враженнями із застосуванням брандспойтів та сльозогінного газу (тривалість — 5 хвилин).

— Відпочинок, медична допомога (тривалість — 2 години).

Неофіційна частина.

— Виступи популярних вітчизняних та закордонних рок-груп.

— Уривки з опери „Оленяр за Збручем“.

— Виступи митців, пересічних громадян в режимі „Прихована камера“.

— Привітання закордонних гостей.

Початок в 21:00.

Вхід — вільний».

* * *

— Не пущу! — затулила бюстом вхідні двері Людмила Вікентіївна Ройтберг.

Валентин Самсонович стояв у передпокої одягнутий, із батогом у руці та ключами від стайні.

— Не пущу! — рішуче повторила дружина, наступаючи на нього і відтискаючи до спальні. З кишені її фартуха виглядав клубок зі встромленими в нього спицями. — Досить! Наїздився! Тепер ходитимеш пішки, зраднику!

— Та ти що? — здивувався Ройтберг, котрий спершу подумав, що рідна дружина піклується про його, Ройтбергове, життя.

— Наїздився, кажу! — гнівно повторила дружина і несподівано додала: — Кастрація неминуча!

Ройтберг розгубився ще більше. Такого удару в спину він не очікував.

— Це ж хто тебе зазомбував? На роботі? — запитав він.

— На роботі! — сміливо і нахабно відгукнулася Людмила Вікентіївна. — І не зазомбували, а навчили уму-розуму. Ми тепер там усіх каструємо. Усіх! Котів, собак, папуг і навіть акваріумних рибок! Курси проходимо. Тренуємося. Приносить якась дурепа свого котика із запаленням легенів, а ми його — чік!!!

Вона зробила в повітрі характерний жест, і Ройтберг помітив, що очі дружини дивно зблиснули.

— Люльок, — миролюбно промовив він, поглядаючи на двері, — Люльок, ти ж ніколи не цікавилася політикою... Що це з тобою? Ти перевтомилася?..

— Помиляєшся, любий, — продовжувала насуватися дружина. — Поки ти «їздив», я прозріла! Шкідливому коту... тобто... оленю — сала за комір!!! Не пущу! Лапландській тварюці — ні! Я, до речі, тепер у партії Меланії Вітерміняйло.

— І посвідчення маєш? Покажи!

З боку чоловіка це був стратегічний хід. Пані Ройтберг послабила натиск і гордо зашарілася:

— Звісно, що маю. Я бригадир районного осередку! І Богданчик наш там. І мама моя. Усіх записала! І тебе, до речі, також... Так що сиди і не рипайся!

— Не вірю...

— Зараз покажу.

Ройтберг зробив вигляд, що знімає дублянку. Людмила Вікентіївна, втративши пильність, повернулася до трельяжу в передпокої, почала ритись у шухляді. Ройтберг, щільно притиснувшись до стіни, почав просуватися до дверей. Оминувши об’ємний зад дружини, рвонув двері й вискочив на сходи.

Ліфт викликати не став, а стрімко побіг униз. Згори лунав крик обдуреної дружини. Вона ще довго репетувала в прочинене вікно, аж доки упряж не виїхала в круглу арку. Валентин Самсонович вправно працював батогом, Сем весело і стрімко летів по снігу, звільнений від тягаря своїх рогів. Решта оленів ледь устигали за своїм вожаком.

...Семен Василенко вів сходами загнузданого Пантелеймона. За ним урочисто несли невеликі ґринджоли всі члени родини: тесть, теща, дружина та Павлик, мала Оксанка тримала в руках похідний казанок, у якому лежало все необхідне: зубна паста зі щіткою, бритва, мило та брошурка з програмою партії «Гегемонів».

Теща голосила, тесть інструктував, як діяти у випадках газової атаки, Ілона Павлівна мовчала і розмірковувала про те, що вона буде робити, якщо Василенко не повернеться: «Перш за все викличу сантехніка... Нехай ставить новий бачок. Прости Господи... Батьків згодом треба відселити: з ними особистого життя до смерті не влаштуєш... Запишусь на томологічні курси, це нині модно...» Пантелеймон злизував вапно зі стіни разом із гаслами, котрі вже встигли з’явитися в під’їзді.

Родина вийшла на подвір’я. Семен по черзі