Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Я ще вигідніше витягнувся на свойому м’якому запашному сіні і знову, не знаю вже, котрий раз того вечора, закурив люльку. Синьо-білявий дим, піднімаючись угору, звивався дивачними спіралями, якимись фантастичними лініями — тоншав, віддалявся і згодом зовсім зникав, залишаючи по собі гострий запах махорки.

Підложивши руку під голову, я лежав горілиць і вдивлявся у слабий пломінчик нафтяного каганця, то знову слідкував за хмарками люлькового диму, а мої думки піднімалися по його дивовижних лініях, продиралися через покрівлю землянки й летіли світами. То були хвилини справдішного щастя, благодати, хвилини, в яких тіло, виснажене голодом, холодом і походами, випочивало, набирало нових сил. Зима того року вже веліла дошкулити нам до живого, хоча був це щойно початок грудня.

У землянці ставало гаряче. Грубка розпеклася до червона. В покрівлі, в тому місці, де димар із залізної труби притикав до неї, злітали рясні іскри. Я натягнув чоботи і поспішно вийшов надвір, щоб зверху землянки обложити трубу свіжою, вже заздалегідь наготованою, дерниною і снігом. У печі горіло сухе дерево, і димар викидав цілі снопи іскор.

Я станув над землянкою і взявся до праці. Ледяний вітер дув і гуляв по замерзлих гощівських болотах, шелестів сухим очеретом, шумів густим бором і завивав у нічній темряві собачими голосами. Він на хвилину ніби затихав, змовкав і свистів де-не-де пискливим голосом сопілки, але опісля зривався ще з більшою силою.

Коли я взявся до праці, покрівля землянки вже тліла, ще хвилина — і готова була спалахнути полум’ям. Кинений мною у прогалину довкола димаря-труби сніг засичав, і звідтам піднялися клуби густої сизої мряки. Після того обложив я ще димар дерниною. Покрівля була на якийсь час забезпечена.

Я вернув знов у землянку і затулив вхід закривалами. Теплота наново обхопила моє тіло ніжно й солодко. Мої повіки важко опускалися на очі. Я зайшов неначе за стіну дрімоти і півсну, в якій чув тільки уривчасте голосне хропіння Кума. Він одинокий з партизанів остався зі мною в землянці. Чи я спав, не можу певно сказати.

Враз біля землянки почулися важкі кроки. Я, все ще півсонний, став прислухуватися до них та інстинктивно вхопив за самопал, що висів у мене невідлучно при боці. Кроки зближалися, розмови не було чути.

“Це Петрусь, мабуть, із кимсь з Обухова вертає”, — майнуло мені в голові.

Я успокоївся, але все-таки підвівся, оглянув, чи кріс набитий, положив набої біля себе і ждав. Кроки поволі стихали, віддалялися. То, видно, не був Петрусь, бо він був би зайшов у нашу землянку.

У цій хвилині долетів до мене гомін розмови — хтось балакав неначе при сусідній землянці. Голоси, однак, були чужі. Мене це зацікавило і дещо схвилювало. Хто вночі міг зайти чужий аж до нашого табору?

Я знову встав, узяв кріс і вийшов надвір. Але нікого не було видно. Я догадався, що незнайомі гості зайшли до другої, т. зв. Дудунової, землянки, звідкіля чути було голосну розмову. Про що говорено, наразі трудно було розібрати, бо вхід до землянки був закритий.

Я пішов в цю сторону. Біля входу почув ізсередини чужий голос. Незнайомий чи незнайомі, які туди зайшли перед хвилиною, щось розповідали. Голосів наших хлопців не було чути, видко, вони слухали щось цікавого.

“Це, мабуть, післанці з Полтавщини від Неїжка”, — подумав я і хотів вертати вже до себе, та в цій хвилині долетів до мене зовсім виразно голос Колісника:

— Скільки ж їх прибуло?

— Дві сотні піхоти і тридцять кавалеристів, — відповідав незнайомий.

— Говорять, що ранком має прийти ще дві сотні піхоти, — додав хтось другий.

Голос того другого я пригадував собі, але де його чув, не міг нагадати. Ще хвилинку я надумувався, чи вернути у свою землянку, чи зайти до Дудунової, але цікавість перемогла. Я відхилив заслону і ввійшов досередини.

У землянці було страшенно гаряче. Біля розпаленої грубки сиділи два хлопці. Я пізнав їх. Один був брат Кума — Никифор, а другий його товариш, Андрій, обидва з Нещерова.

Перший з них, Никифор, парубчак не більш як вісімнадцяти літ, виглядав далеко старше. Його чорне волосся, чорні, густі й брови, що зрослися над осадою носа, робили його понад вік поважним. Великий простий ніс надавав йому серйозности. Другий, Андрій, на цілу голову вищий від свойого товариша, з гладким і чистим лицем, подобав (був подібний. — Ред.) на дівчину.

Я зайшов у землянку, присів на одному з мішків з картоплею та слухав новини. Вона була не дуже потішна. В Нещерів приїхали, як розказували хлопці, Никифор і Андрій, київські чекісти з відділом, зігнали селян до збірні й зажадали, щоб вони вказали їм місце, де живуть Гощівці, та ніхто зі селян, хоча й багато з них знало, де ми живемо та в якому місці наші землянки, чекістам ні словечка нічого не зрадив. Не помогли ні прохання, ні погрози чекістів, селяни все в одно говорили, що про нас нічого ніхто з них не знає. Чекісти розізлилися і сказали, що завтра ціле село, всі мужчини від двадцяти до п’ятдесяти років, забравши в руки, що в кого є — вили, сокири, ціпи, — підуть із ними в Гощів на облаву.

Хлопці, розповідаючи те, хвилювалися, але їхні очі не зраджували страху. В обох у руках були обрізи.

— Так як буть, панове, що повинні робити дядьки? — запитав укінці Никифор, звертаючись до нас усіх.

— Відмовитись буде, мабуть, неможливо. А якщо… Ну, звісно, що діло неприємне… В перепльот можна попасти, — почав Андрій, та балачка йому не клеїлася. Він замовк і потупив очі в землю.

Вияснилося при тому, що кілька дядьків, наших симпатиків, вислало тих двох хлопців до нас, щоб про все звістити і щоб порадитися, що робити на випадок, як чекісти справді погонять усіх у ліс на облаву.

Справа була справді