Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
— Здається, тільки, — сказав Андрій, — комуну в Гощів поведе один з нещерівських комнезамів. — Він подав його назвисько.
На лицях партизанів видно було задоволення. Турбота про дядьків відпала, тепер прийдеться мати діло тільки з червоноармійцями, а за тих нічого було турбуватися.
— А цікаво, чи чекісти також підуть у Гощів? — звертаючись до парубків, запитав Пушкар.
— Не знаю, — відповів Никифор, — говорять, будь-то би й вони, й Антін, — усі підуть із червоноармійцями.
— А добре було б, щоб вони пішли, — додав Андрій, — у чекістів ґаліфе, брате ти мій, як у охвицерів, а в декотрих шуби так шуби: в найбільший сніг у них лягай. А червоноармійці, наче цигани, всі в лаптях. Шинелі в них також ні к чорту, а деякі в мужицьких свитах. Десь заграбили, мабуть. Хворменні у них тільки що шапки, гострі, з червоними звіздами на лобі.
— От коли б Антін з ними вибрався в Гощів, було б цікаво, — піднявшись із місця, промовив Овсій. — Я б його, сучого сина, почастував.
Партизани знову пригадали собі Антона. Його парсуна знову стала предметом влучних і потішних дотепів.
— Ну, товариство, що задумуєте? — звернувшись до відділу, почав Колісник. — Як же ми маємо зустрічати комуну? І чи взагалі її зустрічати?
— Звісно, що стрінемо, хіба ж ми про це не говорили? — закликав Овсій.
Партизани притихли. Справді, найвища була пора уложити якийсь плян на випадок, коли справді большевики зайдуть у Гощів. А як про те інформував Пантелеймон, то й сумніву не було, що вони виберуться до нас у гості. Зима — це ж для них найвідповідніший час, щоб упоратися з Гощівцями. Вони ж осінню ще хвалилися, що в зимі нас усіх переб’ють.
Середа піднісся з пенька і, тримаючи кріс у правій руці, неначе надумувався.
— Я думаю от як зробити, — промовив він по хвилі. — Треба покинути землянки і відступити за канави в цю ліщину, що літом у ній сиділи. Як ще аж туди комуна добереться, тоді їх із двох боків обступити і дати порядного жару.
— А якщо вона за нами не піде в ліщину, а задовольниться тим, що поруйнує землянки? — запитав хтось із гурту.
— Та не тільки поруйнує землянки, але й харчі знайде, бо ми їх із собою забрати не можемо, — перебив Овсій.
— А чого нам від землянок відступати, тут підождати на них.
— Понятно, що тут.
— Нікуди не відступаємо, куди нам, хіба на Полтавщину одступать.
Зчинився крик, гамір. Кожний мав щось сказати. Кожний старався переконати інших, що його рада найліпша. Вже тепер не можна було розібрати, хто що радить. Напиналося справдішнє мітінґовання.
— Та перестаньте, — гукав Дудун, — перестаньте, чортові діти, кричати. Давайте спокійно обрадимо, як і що робити.
Та гамір не вгавав. Хтось кричав, щоб взагалі комуни не чіпати. Інший знову хотів вийти проти облави над річку Стугну і її ще там прогнати і взагалі не пускати в Гощів.
— Ну годі, годі, давайте спокійно будемо балакати, — успокоював партизанів Петрусь. Та і йому не вдалося привернути мовчанку.
Колісник увесь той час сидів, держачи при собі кріс, і ні словом не відзивався. Він знав натуру Гощівців, знав, що їм треба викричатися, а головно посваритися та полаятися потрохи, тоді й говорити спокійніше з ними можна.
Гамір тривав з десять хвилин і почав стихати.
— Та як бути, що рішили? — іронічно запитав Колісник, коли всі заспокоїлися.
— Ми своє балакали, а тепер ти, Трохиме, говори, що задумав, — озвався Овсій.
— Якщо мене схочете послухати, то я вам скажу, який мій план, — Колісник при цих словах встав. — Так от, товариство, що я пораджу, — говорив він, окинувши партизанів поглядом, в якому була певність і сила переконання.
Я відразу догадався, що його проект буде прийнятий.
— По моїй думці, нам найліпше стрінутися з комуною недалеко від землянок. Представте собі, вона прийде сюди. Побачить, що в землянках нікого немає, і начне нишпорити по всіх усюдах за укритими речами. Сюди збіжиться їх більше, зробиться гурма. Тоді комуна, переконавшись, що нас у землянках нема, не буде вже така обережна.
— Правду говорить, — озвався один партизан, а за ним те саме повторили мало не всі, похитуючи головами, ніби на знак, що годяться з Колісником.
А він говорив дальше:
— Нам треба розділитися на дві часті. Одна скриється отут, за тими корчами, а друга піде вліво в ту сторону — на отой острів. І коли пощастить і большевики вийдуть в облаву і знайдуть наші землянки, то ми припремо їх із двох сторін. Це моя рада. А може, хто придумав що-небудь кращого, то нехай він виступить та скаже.
Колісник сів. Його короткий і ядерний плян був усім зрозумілий. Партизани, розуміється, прийняли його якнайліпше.
По нараді два партизани пішли в нашу землянку (в ній ще нічого не було заховано) і у призьбі закопали бомбу. Шнурок її прив’язали до старої шинелі й зіставили її на сіні. Ми знали, що большевики, як прийдуть до землянок і побачать, що в них нікого нема, кинуться забирати все, що осталося. Розуміється, що й шинелі, прив’язаної шнурком до бомби, не оминуть…
Ми ще трохи посиділи біля вогню і стали збиратися на “позицію”. Кашовари згорнули багаття на одну купу і залили його водою, щоб, коли большевики прийдуть, не догадалися, що ми тут недавно ще були.
Невдовзі вийшов відділ на призначені собі місця. Позиція відділу, що мав скритися в корчах проти землянок, була недалеко, всього 120 — 130 кроків, і була дуже догідна. Цей відділ зайняв малий горбок, що півколом окружав землянки. Відділ же, що відійшов уліво, був ще
