Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс

батько та дід були дилетантами в політиці. Зачаровані Рузвельтом, вони були демократами — прихильниками «Нового курсу». Воллес, зрештою, міг би створити собі ім’я як головний прихильник сегрегації[68], однак він був передусім демократом-популістом, як і Лонг, тож раса мала для нього другорядне значення. Будучи делегатом з’їзду Демократичної партії 1948 року, він не приєднався до демаршу Диксикратів[69], що протестували проти позиції партії щодо громадянських прав. Спочатку він балотувався на пост губернатора 1958 року як демократ — прихильник «Нового курсу» і програв кандидатові, якого підтримав Ку-клукс-клан. Після того він пообіцяв: «Більше я не дам себе обіграти»[70].

1962 року Воллес знову балотувався і цього разу переміг як поборник «сегрегації сьогодні, сегрегації завтра, сегрегації назавжди». 1963 року він зажив поганої слави, намагаючись перешкодити двом темношкірим студентам вступити до Університету Алабами. 1964 року він брав участь у праймериз Демократичної партії проти наступників Джонсона у Вісконсині, Індіані та Мериленді й отримав близько третини голосів (у Мериленді, де він здобув перемогу в 15 із 23 округів, — аж 43%). 1968 року Воллес брав участь у президентських перегонах проти Ніксона та Гамфрі як незалежний кандидат. На початку жовтня він випереджав Гамфрі за опитуваннями, але наприкінці місяця отримав 13,5 % голосів, здобувши перемогу в п’яти штатах на Півдні. 1972 року Воллес брав участь у перегонах як демократ і мав непогані шанси бути висунутим кандидатом від партії. Але в травні, коли він проводив кампанію в межах преймериз у Мериленді, найманий убивця вистрелив у нього й зробив інвалідом.

Воллес наголошував на тому, що він проти расової інтеграції, але репрезентував це як захист пересічного (білого) американця від тиранії вашингтонських бюрократів. А «Великий уряд»[71] диктує свої умови пересічній особі. 1967 року, виступаючи в передачі Meet the Press, Воллес так у цілому охарактеризував свою кандидатуру:

«У цій країні є спротив проти великого уряду. Це рух народу... І я думаю, що, якщо політики перегороджують шлях, більшість із них ці пересічні люди на вулиці — люди із текстильних фабрик, люди зі сталеливарних заводів, ці перукарі, косметологи, поліцейські патрулі... дрібні бізнесмени — можуть просто задавити»[72].

Воллес виступав проти басингу[73], що перетворився на серйозну проблему після того, як Верховний суд вирішив 1971 року схвалити цей підхід для здійснення десегрегації. Воллес уважав, що це матиме нищівний вплив на квартали робітничого класу. Він нападав на білих лібералів, які просували басинг, називав їх лицемірами, які відмовляються піддавати своїх дітей тому, що, на їхню думку, мають терпіти діти з робітничого та середнього класу. «Вони будують міст через Потомак для всіх білих лібералів, що втечуть до Вірджинії», — заявляв він[74].

Однак Воллес не був консервативним політиком. У внутрішніх питаннях, які безпосередньо не стосувалися раси, він діяв як демократ — прихильник «Нового курсу». У буклеті, виданому для кампанії 1968 року, Воллес хвалився, що збільшив в Алабамі витрати на освіту, соціальне забезпечення, будівництво доріг та сільське господарство[75]. Коли 1967 року його запитали, кого він призначив би до свого уряду в разі обрання, Воллес сказав, що серед кандидатур розглянув би або голову Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок Джорджа Міні, або голову Спілки працівників автомобільної промисловості (United Auto Workers) Леонарда Вудкока. Він також проводив межу між простим народом і багатими та впливовими людьми. Під час кампанії у Флориді Воллес казав: «Ми втомилися, і нас нудить від того, що пересічний громадянин платить податки до самої смерті, тоді як ці мультимільярдери на кшталт Рокфелерів, і Фордів, і Меллонів, і Карнегі обходяться без сплати податків»[76]. Воллеса, як і Лонга, часто називали фашистом, але він був правим популістом у стилі Тома Вотсона після 1896 року. Коли опоненти звинуватили його у фашизмі, Воллес, який служив у війську під час Другої світової війни, відповів: «Я вбивав фашистів, коли ви, шмаркачі, ще лежали в пелюшках»[77].

Як і Воллес, його прибічники демонстрували поєднання лівих і правих переконань. 1976 року соціолог Дональд Воррен опублікував дослідження про, як він це називав, «середніх американських радикалів» (middle American radicals, MARs). На підставі масштабних опитувань, проведених у 1971—1972 та 1975 роках, Воррен визначив окрему політичну групу, яка не була ані лівою, ані правою, ані ліберальною, ані консервативною. Середні американські радикали «відчувають, що про середній клас забуто», — писав Воррен. Вони вважають, що «уряд одночасно прихильний і до багатих, і до бідних»[78].

У питаннях бідності та раси ворренівські середні американські радикали дотримувалися консервативної позиції.