Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс
У Преамбулі Доннелі відлунювали основні постулати Джексонівської демократії. «Ми прагнемо повернути керівництво Республікою в руки „простих людей“, класу, із якого вона й виникла», — писав він. Але Демократична партія під проводом Джексона хотіла відновити народну демократію шляхом зменшення ролі уряду в економіці, тоді як Доннеллі та популісти, спростовуючи панівний погляд, заснований на принципі невтручання, хотіли, щоб уряд активно боровся з економічною несправедливістю. «Ми переконані, що владу уряду — іншими словами, владу народу — слід поширити... так швидко і так далеко, наскільки це буде відповідати здоровому глузду розумних людей та урокам досвіду, аж до тієї межі, коли гноблення, несправедливість і бідність остаточно зникнуть із цієї землі»[38].
На з’їзді в Сент-Луїсі платформу Доннеллі захоплено підтримав Том Вотсон із Джорджії, який 1890 року був обраний до Конгресу як демократ, що підтримував платформу Альянсу. «Ще ніколи в історії світу біля виборчої урни не зустрічалися в протиборстві сили демократії та плутократії, — заявив Вотсон. — Чи будете ви солідарні з народом... з іншими виробниками багатства в державі... чи ви вийдете супроти них і з рядів плутократів віддасте голос на підтримку старих партій та їхньої політики безладу, деспотизму та смерті?»[39]
У межах популістського руху завжди був і більш консервативний складник. На Півдні деякі члени Альянсу взаємодіяли з паралельним Альянсом кольорових фермерів[40], тим часом як інші відмовлялися від такої співпраці, тож расові питання часто розділяли популістів із Рівнин та Півдня. Популісти також виступали за звільнення іммігрантів-китайців, яких масово завозили компанії, щоб забезпечити західні ферми та залізниці дешевою робочою силою. Їхня позиція була зрозумілою, однак така підтримка вигнання часто мала забарвлення расистської риторики. Лідер популістів Канзасу Мері Е. Ліз застерігала щодо «напливу монголів». А у Вотсонівській «Газеті Народної партії» («People’s Party Paper») китайців звинувачували втому, що вони «морально й соціально прокажені»[41]. Однак у 1880-х та на початку 1890-х років популістські політики передусім спрямовувалися вгору, на плутократів. Як розповідає історик Роберт Макмат, їх неодноразово звинувачували в тому, що вони — представники «Моллі Магвайєрз[42], анархісти та комуністи»[43].
На виборах 1892 року Народна партія показала надзвичайно високий результат. Її украй недостатньо фінансований кандидат у президенти отримав 8 % голосів і здобув перемогу в п’яти штатах. Далі, 1893 року, коли Клівленд обійняв пост, країну охопила економічна депресія: чверть американців залишилася без роботи, тисячі фермерів збанкрутували. Клівленд знову затвердив злотий стандарт. У відповідь на звернення фермерів до уряду про допомогу тогочасний міністр сільського господарства Джуліус Стерлінг Мортон заявив: «Розумні, практичні та успішні фермери не потребують жодної допомоги від уряду. Безграмотні, непрактичні та ледачі фермери не заслуговують жодної допомоги»[44].
На виборах 1894 року кандидати від Народної партії до Палати представників набрали 10 % голосів. Від партії були обрані 4 конгресмени, 4 сенатори, 21 представник виконавчої влади штатів і 465 членів законодавчих органів штатів. Партія мала базу на Півдні та Заході, Клівленд був украй непопулярним, тож здавалося, що популісти впевнено йдуть до того, щоб опротестувати статус Демократичної партії як другої партії. Але вибори 1894 року виявилися їхньою лебединою піснею.
Популістів зламала динаміка двопартійної системи. У штатах Рівнин лють, спрямована на Клівленда, змусила виборців повернутися до прохідних республіканців. На Півдні демократи здолали Народну партію за допомогою залучення її членів до своїх лав та агресивного цькування на расистському ґрунті (у відповідь на бажання деяких популістів переманити голоси негрів). Вотсон так казав про опозицію до Народної партії: «Аргументи проти незалежного політичного руху на Півдні можна звести до одного слова — негри»[45].
Після 1894 року демократи Півдня, наприклад сенатор від Каліфорнії Бен «Вила» Тіллман, зазвичай поєднували відголоски популістських ідей щодо економічних та політичних реформ з ідеями панування білих. (Своє прізвисько Тіллман отримав за те, що 1894 року пообіцяв: якщо його виберуть, він вирушить до Вашингтона, щоб «всадити вила у старе товсте пузо Ґровера Клівленда».) Сам Вотсон і Джеймс «Циклон» Дейвіс із Техасу, хоч і продовжували підтримувати економічні ідеї популістів, стали союзниками Ку-клукс-клану.
Однак найбільших утрат партія зазнала на національному рівні. 1896 року Демократична партія висунула кандидатом у президенти Вільяма Дженнінгса Браяна з Небраски і перейняла основні пункти популістської платформи, зокрема запровадження в обіг срібних грошей («вільне срібло!» — free silver!), регулювання діяльності залізниці й інших корпорацій та обмеження «іноземної злиденної робочої сили»[46]. Народна партія на своєму з’їзді вирішила підтримати Браяна, а не висувати власного кандидата. На виборах 1896 року голоси прихильників популістів перейшли до основних партій. Ще більше погіршило ситуацію те, що популісти також утратили свого союзника серед «синіх комірців» — «Лицарі праці» розпалися, а замість них виникла орієнтована на групи інтересів Американська федерація праці. Народна партія ще деякий час животіла, зазнавши остаточного краху після виборів 1908 року, коли Вотсон, висунутий кандидатом
