Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс

Американські компанії відповіли на ці загрози, зайнявши жорстку позицію проти об’єднання в профспілки, часом навіть із порушенням трудового законодавства. Вони перемістили заводи до штатів, де право на отримання роботи мають і люди, що не є членами профспілок, чи за кордон; створили широку лобістську мережу у Вашингтоні — орієнтовані на інтереси бізнесу аналітичні центри та групи вироблення політики, а також групу Business Roundtable[93] для керівників корпорацій, — щоб добиватися зниження податків та скасування або послаблення регуляторних норм; лобіювали торгові угоди, які не лише скасовували митні бар’єри для американського експорту, але й полегшували інвестування за кордон, захищаючи американські фірми від експропріації[94].

Головною силою, що стояла за ухваленням 1965 року Акта про імміграцію та громадянство, був не бізнес, але він, безперечно, скористався перевагами цього закону. Завдяки впровадженню норми про возз’єднання родин Акт спричинив приплив нових іммігрантів, зокрема некваліфікованої робочої сили з Латинської Америки та Азії. Агробізнес, харчова промисловість, виробники м’яса, будівництво, готельний і ресторанний бізнес, інші підприємства сфери послуг використовували цих працівників (чимало хто з них не мав документів чи прав на отримання громадянства), щоб знизити зарплати і чинити опір профспілкам або навіть знищити їх. Пізніше компанії боротимуться з будь-якими спробами штрафувати їх за приймання на роботу працівників без документів.

Наведімо приклад. Що сталося на заводах із виробництва фасованого м’яса на Середньому Заході? Згідно з повідомленням The New York Times 2001 року, «ще 15—20 років тому на заводах із виробництва фасованого м’яса в США працювали високооплачувані, об’єднані в профспілки працівники, які заробляли близько $18 на годину, із поправкою на інфляцію. Сьогодні заводи з оброблення та фасування переважно вкомплектовані низькооплачуваними, необ’єднаними в профспілку працівниками з Мексики та Гватемали. Оплата багатьох із них — від $6 за годину». Згідно зі звітом Pew Research Center, на 2005 рік від 20 % до 25 % працівників на цих заводах не мали документів[95].

Це не набуло широкої суспільної підтримки. Закон 1965 року про імміграцію не був популярним, і наприкінці 1990-х років штати почали проводити референдуми проти нелегальної імміграції, які побічно були спрямовані й проти легальних мігрантів. Також громадськість скептично ставилася до зовнішньоекономічних торгових угод і висловлювалася проти перенесення американськими фірмами своїх заводів за кордон. Я це запам’ятав відтоді, як одного разу відвідав з’їзд Християнської коаліції, головної організації консервативних євангелістів, очолюваної двома республіканцями, націленими на захист бізнесу, — Петом Робертсоном і Ральфом Рідом. Робертсон і Рід підштовхували свою організацію схвалити Угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі (North American Free Trade Agreement, NAFTA), однак, спілкуючись із рядовими членами об’єднання, я побачив, що вони майже всі були проти. Опитування Інституту Ґеллапа в листопаді 1993 року показало, що проти NAFTA виступають 46 %, а за — лише 38 %[96]. Під час опитування Pew Research Center у січні 1999 року 54% громадян висловилися проти надання Китаю статусу країни, що користується найбільшим сприянням у торгівлі, а 32 % — за[97].

Попри скепсис суспільства, бізнес переміг і в Республіканський партії, і, зрештою, в Демократичній теж. Політтехнологи вибудували коаліцію більшості, що складалася з традиційного республіканського ділового класу, представників малого бізнесу та фермерів, а також із білих виборців із робітничого класу, які почали тікати від Демократичної партії через підтримку нею громадянських прав, фемінізму та секулярної контркультури. Була негласна домовленість, що великі бізнес-лобі мовчки погодяться на опозицію республіканців до абортів, контролю за зброєю чи позитивної дискримінації в обмін на підтримку робітничим класом скорочення регуляторних норм і податків.

Єдина сфера, у якій республіканці-бізнесмени та нові білі республіканці з робітничого класу могли щиросердо дійти згоди, — це скорочення соціальних витрат. Бізнесмени загалом підтримували будь-яке зниження витрат, яке могло хоча б частково нівелювати тиск щодо підвищення податків на них та їхніх акціонерів. Робітничий і середній класи вважали (більш-менш небезпідставно), що їм доведеться сплачувати велику кількість податків, щоб підтримувати програми, якими, на їхнє переконання, передусім скористаються меншини та бідні, а не вони самі. Цей протест проти витрат (і проти будь-якого підвищення податків, які сприймалися як підтримка витрат), зрештою, формувався як загальна опозиція до «Вашингтона» та «великого уряду»[98].

Багато хто з демократів спершу опирався неоліберальному порядку денному, але спроби адміністрації Картера протягом перших двох років у владі посилити трудове законодавство, реформувати прогресивне оподаткування, норми щодо захисту споживачів і провести реформу фінансування виборчих кампаній провалилися через дії республіканців та бізнесового лобі. Ще одну підніжку законодавцям-демократам підставили водночас зростання безробіття та інфляція (другий чинник — результат збільшення цін на енергоносії та продукти харчування). Ця «стагфляція» (стагнація + інфляція) зводила нанівець звичні кейнсіанські заходи стимулювання попиту (demand-side). При цьому мало хто схилявся до думки вийти за межі цих заходів із метою перейти до всебічного контролю за цінами. Наприкінці 1970-х років адміністрація Картера погодилася на скорочення оподаткування бізнесу (захід у межах стимулювання пропозиції) та монетаристську стратегію використання високих процентних ставок і зростання безробіття для стримування інфляції.

Протягом наступних 12 років Демократична партія під проводом «нових демократів»