Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Це, додавав він, включає й культурний фронт, тож винними були передовсім національні ухильники, пов’язані зі Скрипником:

А наш Наркомос не тільки не викрив шкідництва, а навпаки — потурав шкідницьким елементам. Ще гірше, що сам нарком освіти тов. Скрипник давав змогу цим елементам прикриватися його виступами в питаннях мовознавства. […] Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської та наближення її до польської.

Хвиля чітко дав зрозуміти, що це петлюрівський саботаж і що керівництво рішуче налаштоване з ним боротися задля «очищення українського правопису від того контрреволюційного націоналістичного сміття»[1018].

6 липня «Вісті» опублікували особливо жорстокий випад Панаса Любченка проти Скрипника; Любченко його пов’язував зі всілякими шкідниками, що їх викрили на судових процесах у справі СВУ. Він наголошував на тому, що саме Скрипник відповідальний за «куркульський український націоналістичний» саботаж у мовознавстві, літературі та історичній науці. Якщо Хвиля пов’язав Скрипника з дискредитованими тепер мовознавцями, то Любченко особливо наголосив на його зв’язку з істориками Яворським та Сухино-Хоменком, які стали жертвами чисток у 1930 році. Любченко звинуватив Скрипника в спробі створити власний «націонал-більшовизм», підмінюючи класову боротьбу національною[1019], [1020].

Мабуть, напад Любченка став останнім ударом, який зруйнував будь-які ілюзії Скрипника щодо своєї подальшої долі. Так чи інакше, наступного дня після цієї публікації Скрипник наклав на себе руки[1021]. Українському пошуку власної дороги до соціалізму було остаточно покладено край. Буквально все, що Скрипник будь-коли робив і з чим був пов’язаний, означалося як «ухил Скрипника» (або «скрипниківщина», «скрипниківський ухил»). Наприкінці 1933-го українізація завершилася так само, як і решта політик коренізації: білорусизація, євреїзація, татаризація й так далі.

Скрипник, безсумнівно, вів закулісну боротьбу, щоб переконати Москву зменшити обсяги зерна, що їх правили з України. «Правда» навіть опублікувала передову статтю в січні 1932 року, вимагаючи, щоб українські чиновники перестали пасти задніх у заготівлях зерна для Союзу[1022]. У Резолюції ЦК ВКП(б), якою Постишева відправляли до України, було вказано також на те, що Україна провалила виконання хлібозаготівельних планів, незважаючи на зменшення їх втричі (до 6,2 млн. т, але це полегшення великою мірою нівелювалося зміною процедур обліку заготівель)[1023]. На третій день після смерті Скрипника Попов, із чиєю працею як історика читач уже ознайомлений, звернувся до Харківського партійно активу, пов’язуючи боротьбу проти селянства за їжу з боротьбою проти вже привида Скрипника та проти українського націоналізму. Він визначив мету партії в перетворенні України на зразкову радянську республіку:

Завдання піднести наше сільське господарство не можна розв’язати, не виправивши помилок, допущених в національному питанні, не очистивши партію, наші радянські, культурні, земельні, колгоспні та інші органи від буржуазних націоналістів, не мобілізувавши всю партійну масу на боротьбу з націоналізмом, не посиливши роботу над інтернаціональним вихованням мас. […] Більшовицька національна політика, якнайщільніше пов’язана з усіма господарськими завданнями партії, […] буде потужним знаряддям зміцнення радянської України як нерозривної частини Радянського Союзу. […] Гостріше, ніж будь-коли, перед нами стоїть завдання зробити Радянський Союз неприступною фортецею, готовою відбити всякі напади ворогів і на Заході, і на Сході, […] перетворити Україну на зразкову радянську республіку[1024].

Постишев негайно взявся за перетворення України на «зразкову радянську республіку» — з лобового удару по українській культурі. Було не лише реабілітовано російський імперіалізм, а й навіть зруйновано видимі пам’ятки багатої спадщини України, а столицю радянської України в 1934-му переміщено з Харкова до Києва. Особливу увагу було зосереджено на будівлях XVII століття часів українського гетьманства, та серед зруйнованих споруд був і Успенський собор, побудований у XII столітті та згаданий у «Слові о полку Ігоревім». Науковців, які протестували, було проголошено «музейщиками», більшість із них заарештували. Будівель, що їх мали звести на місці знесених, так і не збудували[1025].

Багатьом колегам Скрипника в Центральному комітеті КП(б)У зберегли життя та посади до Великого терору 1937–1938 років, однак потім вони загинули майже всі. Радянська Україна стала фактично феодом НКВД. Тільки Петровському вдалося вижити в пітьмі невідомості; колишньому голові Української радянської держави було дозволено працювати бібліотекарем аж до смерті Сталіна[1026].

Усі досягнення в культурній сфері, що їх здобули українці до 1933 р., були занадто молоді й дуже крихкі, аби вижити після удару, якого їм завдали. Після відмови від українізації російська знову стала мовою соціальної мобільності в містах України; вони так ґрунтовно русифікувалися, що нині рідко коли можна почути розмову українською на вулицях Києва.

* * *

План першої п’ятирічки в Україні супроводжувався продуманою стратегією знищення її нації — і як політичного чинника, і як соціального організму. Українську національну інтелігенцію, комуністів і некомуністів, було фактично ліквідовано. Те, що від них залишилося, залякували повторюваними кампаніями проти «буржуазного націоналізму» та підпорядковували державі, об’єднавши з новою «радянською інтелігенцією», яку сталінський режим ліпив на свій смак і розсуд. Українське комуністичне керівництво було політично знищено після падіння Скрипника, і фізично в роки Великого терору. Українську національну культуру було вигнано з міст до сіл, звідки вона й прийшла; селян — основне джерело державності — знову було прикріплено до землі й фактично перетворено на кріпаків через колективізацію сільського господарства, внутрішню паспортну систему та запровадження обов’язкової трудової повинності, яка нічим не відрізнялася від панщини.

Геноцид — недостатньо страшне слово для позначення того, що було заподіяно українцям, проте їх виявилося занадто багато, аби режим міг серйозно розглядати ідею цілковитого фізичного винищення. Він спробував натомість зламати їх, заморити голодом, зруйнувати їхню культуру. Один український дисидент згодом запропонує термін «етноцид» на позначення заподіяного радянським режимом[1027].

Хрущов якось сказав, що Сталін хотів депортувати всіх українців до Сибіру, як він учинив із деякими меншими національностями, — тільки українців було забагато[1028]. Ми бачимо, як українській нації стяли голову винищенням її інтелігенції, як її знесилили штучно створеним голодом і як було зруйновано останні залишки її незалежного політичного керівництва.

Висновки

1930-ті роки засвідчили насильницьку спробу відмотати в радянській Україні час назад. Колективне господарство мало чим відрізнялося від поміщицьких маєтків: колгоспники мусили в них працювати, не могли їх покинути та отримували лише те, що їхній пан (тепер держава)