Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Покарання для селян були просто драконівські. На всесоюзному рівні законом від 7 серпня 1932 р. щодо недоторканності соціалістичної власності проголошувалося, що вся власність колгоспу включно з врожаєм і кормом для тварин є «священною та недоторканною». Кожного, хто підібрав колосок пшениці чи відірвав бадилля буряка, оголошували «ворогом народу» й могли розстріляти. А за обставин, що пом’якшують провину, ув’язнювали на термін не менше як 10 років у ГУЛАГу з конфіскацією всього майна. Другий розділ цього закону визначав покарання від 5 до 10 років концентраційних таборів для тих колгоспників, які намагалися підбурити інших покинути колгосп. Протягом 1932 р. 20 % усіх засуджених у Радянському Союзі проходили за статтями цього закону, і сам Сталін назвав його «основою революційної законності в цей момент»[987].
Постанова органів влади УСРР від 6 грудня 1932 року виокремила шість сіл, які звинувачували в саботуванні хлібозаготівель. Їх занесли на «чорну дошку», що передбачало:
1. Негайно припинити довіз товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти з відповідних кооперативних і державних крамниць всі наявні товари.
2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю, як для колгоспів, колгоспників так і одноосібників.
3. Припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань.
4. Перевірити і очистити органами ВСІ кооперативні і державні апарати від всіляких чужих і ворожих елементів.
5. Перевірити і очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель[988].
Постанова від 13 грудня розширила приблизно ті самі санкції на 82 райони «що найгірше виконали план хлібозаготівель»[989]. До того ж ЦК КП(б)У наказав Дніпропетровському та Харківському обкомам вилучити всю власність, що належала 1500 одноосібним господарствам у тих районах, які «злісно не виконують своїх планів хлібоздачі»[990].
1933-й видався важким для всіх радянських селян, проте складається враження, що масова смертність від голоду обмежилася виключно територією України, Північно-Кавказьким краєм і тими частинами Поволжя, де, вочевидь, радянська влада намагалася послабити поволзьких німців. Уздовж усього кордону з власне Росією (на відміну від кордону з Кубанню) голод не переходив цього кордону. Неминуче напрошується висновок про те, що в Україні, як писав Вільям Генрі Чемберлен, «уряд мав намір „провчити селян“ жорстоким методом голоду», і на користь цього свідчив той факт, що «в кожному відвіданому селі повідомлялося про смертність не нижче за 10 %»[991].
З численних свідчень тих, хто пережив Голодомор, перед нами постає страхітлива картина життя в селах протягом жахливої зими 1932–1933 років. Ті, хто вижив, розповідають про масову загибель людей від голоду в таких масштабах, що кількість тіл померлих була більша за кількість живих, які могли їх поховати належним чином: трупи або скидали в рови, або збирали на купу та присипали землею зверху. Повідомляється про сотні випадків канібалізму. Повністю повимирали цілі села[992]. Зголоднілих селян часто бачили в містах, і цілі армії безпритульних дітей ходили країною в пошуках їжі[993]. Держава врешті оголосила про «ліквідацію» проблеми безпритульних і провела масові розстріли цих дітей[994]. Багато хто намагався дістатися Росії, щоб знайти хліб. Іван Майстренко, колишній функціонер із КП(б)У й редактор газети, згадує про два села по два боки російсько-українського кордону — як люди з українського села вночі пробиралися до російського, щоб дістати хліба, адже він був лише по російський бік[995]. Щоб обмежити голод виключно територією України, було виставлено прикордонний контроль ГПУ вздовж залізничних колій. На цих пунктах селян, які їхали з Росії до України, затримували, обшукували й відбирали в них усю їжу, яку вони везли з собою з Росії[996].
Один спогад особливо цінний — хоча він і переказаний, — оскільки належить самому Хрущову:
«Коли я приїхав на Україну в 1938 р., то мені розповідали, які раніше були важкі часи, але ніхто не казав, що ж це були за важкі обставини. Виявляється, от що було, як розповів мені потім товариш Мікоян. „Приїхав якось товариш Демченко в Москву, зайшов до мене: ‚Анастасе Івановичу, чи знає Сталін, чи знає Політбюро, яке становище склалося на Україні?’. (Демченко був тоді секретарем Київського обкому партії, а області тоді були дуже великі.) ‚Прийшли до Києва вагони, а коли розкрили їх, то виявилося, що вагони завантажено людськими трупами. Потяг ішов із Харкова до Києва через Полтаву, і от на проміжку від Полтави до Києва хтось завантажив трупи, вони прибули до Києва’“… „Становище дуже важке, — казав Демченко, — а Сталін про це, мабуть, не знає. Я хотів би, щоб Ви, вже знаючи про це, довели до відома товариша Сталіна“»[997].
Звісно ж, Сталін знав. Терехов, секретар ЦК КП(б)У, 1932 р. звітував йому про голод в Харківській області, проте Сталін звинуватив його в тому, що він розповідає казки[998]. Пізніше Сталіну намагалися заперечити Розкольников і генерал Якір, проте обидва наразилися на відсіч[999].
Перепис населення 1939 року в Радянському Союзі, сам собою сумнівний, показує, що за період із 1926-го по 1939-й кількість українців у СРСР зменшилася більше як на 3 млн., або на 9,9 %[1000]. Навіть на основі таких украй непевних даних Януш Радзейовський обчислив, що за цей час дефіцит населення, тобто невідповідність його кількості показнику, виведеному на основі попередньої тенденції, через збільшення рівня смертності та / або зниження народжуваності становить 9 263 000 українців[1001]. Справжні цифри цілком можуть бути вищими. За даними перебіжчика з КДБ Вальтера Кривицького, офіційний радянський перепис 1937 року виявив, що населення Союзу становить 145 млн., а не 171 млн., як передбачалося згідно з обчисленнями та демографічними тенденціями. Ці дані ніколи офіційно не оприлюднювалися, натомість було заарештовано керівника бюро статистики та його найближчих колег[1002]. Те, що перепис населення 1939 р. показує загальну кількість населення СРСР як 170,5 млн., може свідчити про те, що наступники намагалися уникнути недоліків у роботі, яких допускалися попередники. Навіть цей перепис не міг приховати в буквальному сенсі «стягнення десятини» від кількості населення України.
Безумовно, згортання політики українізації та впровадження протилежних настанов посилило асиміляційний тиск на українців, проте такі кількісні втрати населення неможливо пояснити лише асиміляцією. Це засвідчує й той факт,
