Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Відбулась реорганізація прокуратури, функції якої полягали у підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув’язнення.

Характерною особливістю у проведенні судової реформи в Україні було те, що вона відбувалась повільніше, ніж у губерніях центральної Росії, а в ряді регіонів здійснювалась частково. Так, загальні суди були створені лише у Катеринославській, Полтавській, Таврійській і Херсонській губерніях. На Правобережжі спочатку, з 1871 р., створювались мирові суди, але мирові судді тут не вибиралися, а призначалися міністром юстиції. Тільки з 1880 р. почали діяти окружні суди і Київська судова палата.

Проведення судової реформи в Україні в часі фактично збіглося з проведенням контрреформи (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочинства й судоустрою, закладених в 1864 р.).

На Лівобережжі, замість інституту виборних мирових судів, створювалась складна система судових органів, низовими ланками якої були призначувані міністром юстиції земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ про пресу і політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. За післяреформені роки було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

На початку ХХ ст. судова система зазнала подальшого розвитку, збільшувалась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій було започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, із початком першої світової війни, їхня діяльність була поновлена.

Право на українських землях у складі Російської імперії.

На більшості українських земель, що перебували у складі Росії, до 40-х років ХІХ ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалось лише на території Слобідсько-Української губернії.

Спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління політика царизму передбачала поширення на українські території російської правової системи при використанні окремих місцевих особливостей. Для цього була використана кодифікація права, здійснена у першій половині ХІХ під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устрою Росії М. Сперанського. «Комісію для складання законів» очолив міністр народної освіти, т. в. о. міністра юстиції П. Завадовський (виходець із Стародубщини). Імператорським указом від 28 лютого 1804 р. на неї покладалося завдання систематизувати всі нормативні акти, чинні в Російській імперії, в тому числі й на українських землях.

Кодифікація права на Україні мала свої особливості, які пояснювалися різною історичною долею окремих територій. Так, групою правознавців, очолюваною А. Повстанським, на основі дослідження права Правобережжя, було упорядковано проект «Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі». Група під керівництвом Ф. Давидовича у «Зібранні малоросійських прав» (1807 р.) упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційного затвердження не отримали у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше «Зібрання малоросійських прав», як удалий збірник реально чинних норм цивільного права Лівобережжя, було частково включено до Зводу законів Російської імперії (1833 р.). Збірник складався з 3-х розділів: про особи, про зобов’язання, про майно (викладені у 5-ти книгах), котрі поділені на глави та параграфи. У процесі роботи із кодифікації українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій Литовський статут. На цьому під тиском реакційних сил роботи з кодифікації права були фактично призупинені.

Кодифікаційні роботи під керівництвом доктора права М. Балудянського (вихідець із закарпатських українців, у 1819–1821 рр., був першим ректором Петербурзького університету) продовжило створене в 1826 р. на основі попередньої комісії друге відділення „Власної Його Імператорської Величності Канцелярії”. В 1830 р. було видано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах, яке в хронологічному порядку містило понад 50 тис. нормативних актів, починаючи з Соборного Уложення 1649 р. До збірника увійшли договірні статті між Україною і Росією, та інші акти, що визначали державно-правовий статус України..

Наступним результатом стало видання у 1832 р. Зводу законів Російської імперії в 15-ти томах, об’єднаних у 8 книг. Основу його побудови становив характерний для передових західних концепцій, які ґрунтувалися на засадах римського права, поділ права на публічне й приватне.

У 1–3 томах Зводу містяться основні державні закони, губернські установлення, статути про службу цивільну; в 4 — статути про повинності. 5–8 томи містяться статути про податки, мита тощо; в 9 — закони про стани про органи влади й управління, а також про повинності, податі, мита тощо. 10 том Зводу був цілком присвячений викладенню законів цивільних та межових. В 11–12 томах містилися статути кредитний, торговельний, про промисловість та ін., в 13–14 томах — статути про громадське піклування, лікарський, про паспорти та біглих, про осіб, яких тримають під вартою та ін. Том 15 містив кримінальні закони.

Звід сприяв галузевому формуванню права і цьому сенсі був класичним зразком систематизації законодавства. В 1835 році він набув чинності в Російський імперії, проте в Україні — лише в частині, яка регулювала державні й адміністративно-правові відносини. У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється чинність Зводу в частині цивільного й кримінального права, у зв’язку з чим втратили чинність норми Литовського статуту. У 1842 р. вийшло друге, а 1857 р. — третє видання Зводу.

Протягом 1830–1833 рр. окрема група правознавців у складі другого відділення канцелярії, очолювана професором Харківського, Київського, а потім Московського університету І. Даниловичем, працювала над «Зводом місцевих законів західних губерній Російської імперії» (Правобережжя України і Білорусії). За змістом це був добре систематизований збірник матеріального (закони про стани, закони цивільні) й процесуального (закони про суд) права, який містив норми не лише місцевого, а й російського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але, оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

Серед джерел права цього часу також були Сільський судовий статут (виданий 1839 р.), який містив норми феодального цивільного, кримінального й процесуального права, та Уложення про покарання кримінальні та виправні (набуло чинності 1846 р.), норми якого розширювало сферу застосування кримінального права та відображали каральну політику царизму.

Пореформений період характеризується застосуванням в Україні нового імперського законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 р.: 1) Установлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. У 1892