Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Певні зміни до соціально-правового стану селян внесли й інші реформи. Так, за земською реформою (1864 р.) селяни обирали своїх представників (гласних) до земських установ.
Розширення особистих прав селян і найбільші зміни в аграрних відносинах пов’язані із прийняттям низки законодавчих актів, які були підготовлені за безпосереднього керівництва голови Ради Міністрів П. Столипіна, а тому отримали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землекористування», закони «Про зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння», від 14 червня 1910 р. та «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р. Ці законодавчі акти ініціювали й визначали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до «одноосібних володінь» у формі відрубного й хутірського господарства. Складовою частиною аграрної реформи було переселення близько 1 млн селян з України до Сибіру. Проте гострих соціальних проблем остаточно розорених селян так і не було розв’язано.
Російські органи влади й управління на українських землях
У ХІХ ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії українських земель. За зразком губерній центральної Росії створені у другій половині XVIII ст. намісництва було перетворено на губернії. У 1803 році їх було дев’ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812 р. — Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. — Харківська), Таврійська та Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об’єднувалася в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній було створене Київське генерал-губернаторство.
Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія», Державна рада, Комітет міністрів. Важлива роль у системі центрального управління українськими землями належала міністерству внутрішніх справ і галузевим міністерствам, що мали органи в системі місцевого управління.
Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губернатори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової реформи 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів перебували розташовані на відповідній території війська, які використовувались для придушення народних повстань.
Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини ХІХ ст. Так, відповідно до «Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою» (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити в місцевостях стан посиленої охорони. Система губернського управління складалась з: 1) губернатора; 2) губернського правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія; 3) губернських установ галузевого управління — казенної палати, суду, присутствія поліції, рекрутського присутствія та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.
Система повітового управління, головна роль у якій належала земському суду, включала повітові казначейства, правління державних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р. нижній земський суд), окрім здійснення правосуддя, виконував функції нагляду за станом громадського порядку, забезпечував сплату податків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим, і адміністративно-поліцейським органом. Склад земських судів на Україні призначався губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губернатора, погодженим із міністром внутрішніх справ.
До системи місцевого управління належали і станові органи — губернські і повітові дворянські зібрання, на чолі з предводителями дворянства. Через ці станові органи дворяни впливали на рішення основних місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.
Для управління державними селянами були створені волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старости і писаря.
Управління у містах, поряд із виборними установами (міськими радами, магістратами, ратушами), здійснювалось поліцейськими органами. У більших містах керували управи благочиння, які складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У великих містах із жвавою торгівлею, Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. було запроваджено інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювались до губернаторів.
Певні зміни до системи управління внесли реформи 60-70-хроків. Вони додали Російській імперії деяких елементів буржуазності, не змінюючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861 р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині ХІХ ст. було започатковано для державних селян.
Компетенція селянських станових установ була обмеженою. Сільський сход вибирав сільську адміністрацію, поділяв і перерозподіляв землі, розподіляв повинності в сільській громаді, розглядав сімейні суперечки та ін. До обов’язків сільського старости входило скликання сходів, організація виконання їхніх рішень і розпоряджень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.
Волосний схід обирав волосного старшину, інших посадових осіб волості, склад волосного суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Основним обов’язком волосного старшини, який стояв на чолі волосного правління, було забезпечення «громадського порядку, спокою і благочиння у волості». Волосний суд, що складався з 4-12 суддів, розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищувала 100 крб. (з 1889 р. — 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.
З метою координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. В подальшому ці функції виконували «із селянських справ присутствія». У 1889 р. на зміну цим установам прийшов інститут земських начальників, які отримали широкі адміністративно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішення селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликання сільського сходу.
Земська реформа в Україні проводилась відповідно до «Положення про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо по трьох куріях: а) з’їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися шляхом двоступеневих виборів (спочатку на волосних сходах обиралися представники, які потім обирали гласних повітових земських зборів). Кількість гласних для
