Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Певна демократизація кримінального законодавства відбулась із затвердженням Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 20 листопада 1864 р. і особливо його редакцій 1883 р. і 1885 р. Проти феодального Уложення про покарання Статут був досконалим нормативним актом, буржуазним за духом. Відповідальність передбачалася лише за ті проступки, перелік яких містився у Статуті і лише за наявності вини особи. Враховувались обставини, що зменшують або збільшують вину. Передбачалася можливість звільнення від покарання.

Як джерела кримінального права діяли також Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут про покарання (1886 р.), які були призначені для військовослужбовців, але в умовах воєнного часу широко застосовувались і до цивільних осіб. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою «Кримінальне уложення», який базувався на принципах буржуазного права. Але в умовах революційних подій набули чинності лише деякі його глави, що встановлювали відповідальність за злочини проти особи імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Посилення репресивної політики царизму спричинило виникнення адміністративного законодавства. Центральне місце в системі адміністративного законодавства належало «Положенню про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою» (1881 р.), яке надало губернаторам право застосовувати такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення в тюрму або фортецю. На початку ХХ ст. адміністративне законодавство спрямовувалось на обмеження громадянських свобод, дарованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, товариства, зібрання (1905 р., 1906 р.), забороняли публікації, діяльність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винуваті в організації страйків притягалися до кримінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р., воно відокремилось у самостійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинуватості, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинуватою доти, поки її винуватість не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регламентація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду вироку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався за спрощеним порядком. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не більш як 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з подання позовного прохання встановленої форми, до якого додавалися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відповідача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спростування відповідача.

Судове засідання складалося з викладення суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалась за внутрішнім переконанням суддів. Рішення у справі оголошувалось судом спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім у призначені строки — в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

До Зводу законів були перенесені найбільш живучі на українських землях цивільно-процесуальні норми (трирічний строк позовної давності про шкоди і збитки з нерухомостей, тоді як у Росії він становив 10 років тощо).

Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, на Північній Буковині та Закарпатті

У ХІХ ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовенство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві займають також представники австро-німецького торгово-промислового капіталу, які у хижацький спосіб вивозили багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Галичині), румунські (на Буковині), угорські (на Закарпатті) поміщики займали найбільш привілейоване становище. Вони урізували селянські

наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовиська, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства становив 1051 акр землі, тоді як селянського — 14 акрів (1 акр дорівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило майже 90 % західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р. — в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 % прибутку селянських господарств. На Буковині, хоча особиста залежність кріпаків була скасована ще у 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках ХІХ ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю.

У результаті революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861 р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Селяни мали компенсувати поміщикам 20-кратну вартість всіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, повинні були утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами, і селянин мав платити за заготівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів (права користування чужим майном) селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувались у 1848–1881 рр., поміщики виграли 30 тис. Після аграрної реформи 42 % селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників.

Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни змушені були емігрувати до США, Бразилії, Канади та інших західних країн. У зв’язку з поширенням капіталістичних відносин на селі все більше застосовується система вільного найму, з’являються сільськогосподарські робітники.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні), проживало близько 10 % населення. Переважну більшість заможних городян становили іноземці. Українці навіть у містах Східної Галичини становили 25–30 %. Станом на 1900 р. лише 14 % міського населення розмовляло українською мовою. У Галичині міста набули польського характеру, на Закарпатті — австро-угорського, на Буковині — австро-румунського. Прикметою капіталістичного розвитку міст став розвиток промисловості. Особливістю цього процесу було розорення дрібних місцевих підприємств унаслідок зовнішньої конкуренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства, головним чином, зосереджувалися на лісообробці, розвитку якої