Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Звичайно, Мазепа добре знав про становище на Лівобережній Україні, про поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, бачив зарозумілість і пихатість російських воєвод, придворних чинів, їхню зверхність у ставленні до старшини. Був він чудово обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, котре тисячами гинуло далеко від рідної землі у воєнних походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян.
Не збільшив любові народу і тривалий конфлікт гетьмана із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулися два полярних погляди на суспільно–політичний лад України: демократичний, козацький С. Палія і аристократичний, панський І. Мазепи. Гетьман домігся свого: Петро І прислухався до доносів улюбленця і дозволив заарештувати Палія, а згодом заслати його до Сибіру.
Про причини переходу Івана Мазепи на бік шведського короля навряд чи можна говорити однозначно. Очевидно, далися взнаки певні суспільні та моральні позиції гетьмана, його особисті образи. Повороту в політичній кар’єрі сприяла й міжнародна ситуація, що склалася на початку XVIII століття в Європі. Молодий, енергійний шведський король Карл XII завдав поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію, вступив на територію України та Білорусії. У Польщі втратив корону Август II, королем обрали шведського ставленика Станіслава Лещинського. Здавалося, доля відвернулася від одержимого реформаторськими ідеями Петра І. І тут перші сумніви закралися в душу гетьмана. У здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу зі шведами, започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Б. Хмельницьким. Але Мазепа наповнив їх новим змістом. Він уже опирався на досить стійку історичну традицію, яку репрезентувала частина козацької старшини. Документи засвідчують, що перші контакти між І. Мазепою і польським королем С. Лещинським були започатковані 1705 року. Перебуваючи у Дубно, він зійшовся з княгинею Анною Дольською, з якою вів «денні й нічні конференції». Розмови з цією «прелестницею» (вислів гетьмана) ще більше посилили сумніви, а також зміцнили впевненість Мазепи у необхідності докорінно змінити політичну орієнтацію.
Так хто ж ця жінка, котра зуміла залишити такий помітний слід в українській історії?
Ректор Києво–Могилянської академії, впливовий український духовний і освітній діяч, згодом один з найвідоміших ідеологів реформаторської діяльності Петра І Феофан Прокопович був щиро переконаний в тому, що стосунки гетьмана з княгинею Дольською неминуче мають завершитися шлюбом.
У 1717 році небіж Мазепи, його довірена особа, Андрій Войнаровський на допиті в російській в’язниці зізнавався, що Дольська справді обіцяла дядькові вийти за нього заміж. Подібного роду чутки ширилися в цей час як у Польщі, так і в Україні. А відомий французький письменник та історик Проспер Меріме стверджував, що гетьман, незважаючи на свої п’ятдесят вісім років, не лише палко покохав княгиню, а запалав бажанням здобути для неї — витонченої аристократки і природженої правительки — не мало не багато, а справжнісінький європейський трон. І буцімто саме це стало одним з головних спонукальних мотивів політичної діяльності Мазепи, який, врешті–решт, і привів його до табору шведського короля Карла XII.
А чи, бува, не є весь цей роман ще однією вигадкою, штучно приліпленою до біографії гетьмана? Аби спробувати відповісти на ці питання, потрібно бодай побіжно зупинитися на особі самої княгині Дольської.
Княгиня Анна, донька львівського стольника Кшиштофа Ходоровського та Катаржини Яблоновської, народилася на Галичині близько 1663 року, тобто на час зустрічі з українським гетьманом на початку XVIII століття їй було близько сорока. До цього часу вона встигла вже двічі вийти заміж. Коли їй було десь п’ятнадцять, вона стала дружиною старшого від себе на тридцять років белзького воєводи князя Костянтина Вишневецького, близького свояка сумнозвісного в Україні князя Яреми Вишневецького. Після десяти років подружнього житгя, влітку 1686 року, князь Костянтин помер, залишивши своїй, усе ще доволі юній, вдові трьох дітей і багатий спадок.
Великі маєтності та навдивовижу гарна врода не дали змоги княгині Анні довго залишатися вдовою. Вже в 1689 році вона вдруге виходить заміж. Цього разу за ще одного нащадка руських князів — великого маршалка литовського Яна–Карла Дольського. Будучи близьким приятелем польського короля Яна III Собєського, Дольський відігравав помітну роль у тогочасному політичному житті Речі Посполитої. Завдяки зв’язкам чоловіка княгиня Анна дуже швидко досконало опановує хитрощі придворного життя і стає доволі впливовою особою в Бельведерському палаці Варшави.
Однак подружнє щастя молодят тривало недовго. За кілька років Ян–Карл Дольський помер, а ще трохи згодом залишила цей світ і їхня спільна дитина. Тридцятилітня Анна Ходоровська–Вишневецька–Дольська знову залишилася вдовою.
І хоч і цього разу врода княгині не потьмяніла, а багатство після смерті другого чоловіка ще збільшилося, з невідомих нам причин вона не стала втретє виходити заміж, спрямувавши свою невичерпну енергію та впливові придворні зв’язки на те, аби вивести в люди своїх синів від першого шлюбу. Насамперед, княгиня власноруч розробила для них маршрут освітньої подорожі Європою, використовуючи власні зв’язки, познайомила їх з Папою Римським і католицькими кардиналами, ввела у вище світське товариство Речі Посполитої.
По завершенні ж навчання, незважаючи на відсутність у Януша та Михайла Вишневецьких якихось особливих здібностей, через своїх впливових друзів при королівському дворі княгиня Анна забезпечила умови для успішного проходження синами щаблів службової кар’єри. І дуже швидко Януш уже обіймав уряд краківського воєводи, а Михайло — віденського, та крім того ще отримав булаву великого литовського гетьмана.
Ось у такий спосіб праця княгині Анни дала вагомі результати, а заодно — змогу їй самій, жінці енергійній і вольовій, уже використовуючи високе становище своїх синів, ще більше впливати на політичне життя Речі Посполитої.
Восени 1705 року у молодшого сина Януша народилася донька, і він запросив українського гетьмана, аби той, незважаючи на різницю віросповідання, став її хрещеним батьком. Під
