Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
«Моє серденько! Зажурилемся, почувши од дівки таке слово, же В[аша] М[илість] за зле на мене маєш, іже В. М. при собі не задержалем, але одослал до дому. Уваж сама, що б з того виросло. Першая, що б твої родичі по всім світі розголосили: же взяв у нас дочку уночи гвалтом і держить у себе місто подложниці. Другая причина, же державши В. М. у себе, я бим не могл жадною мірою витримати, да і В. М. также: мусілибись–мо із собою жити так, як малженство каже, а потом прийшло би неблаго- словеніє од Церкви і клятва, жеби нам з собою не жити. Гді ж би я на тот час поділ. І мні б же чрез В. М. жаль, щоб єсь на–потом на мене не плакала». Попри таку шляхетність закоханого, Кочубеї все ж наробили у гетьманській столиці «ґвалту». Любов Федорівна, Мотрина мати, звинувачувала гетьмана в тому, що він «знасиловал блудом» її дочку. Ці запальні емоційні висловлювання були сприйняті як достовірний факт багатьма істориками. Насправді нічого подібного не сталося. Дочку Кочубеїв на прохання Мазепи повернув батькам російський полковник Григорій Анненков. Гетьман був високоморальною людиною, він не міг піти проти Бога та звичаїв. Як видно з його листів, він передбачав законно поєднатися з Мотрею. В одному з літописів ідеться про те, що Мазепа просив у «малороссийских архиереев и от греческих патриархов разрішення на брак». Але до цього не дійшло, оскільки передусім він не отримав згоди Мотриного батька.
Дівчина від того була у розпачі. З доносу Василя Кочубея на Мазепу видно, що почуття гетьмана до його дочки він трактував як «чародіяние», від якого вона «возбіситися и бігати, на отца и матерь плевати». Кочубеївна вперше покохала, й спротив батьків, перешкоди у здійсненні бажаного лише загострили її почуття. Під час втечі з дому до Мазепи вона у гетьманських покоях поклялася йому: «Нехай Бог неправдивого карає, а я, хоч любиш, хоч не любиш мене, до смерті тебе, подлуг слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злость моїм ворогам».
Сердечні поривання дівчини жорстоко гасила мати. Вдома Мотрю не тільки соромили, а й навіть «катували». Про ці знущання дізнався Мазепа. «Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала», — зазначає він в одному з листів.
Його палке кохання у 65–річному віці («еще нікого на світі не любив так») до юної дівчини можна зрозуміти як потребу самотньої пристрасної поетичної душі, що й у літах не зашкарубла, по–молодечому нуртувала. Мазепа немов зробив виклик світові, власній старості; і його почуття знайшло відлуння у юній душі.
Водночас його намагання поєднати законним способом власну долю з Мотриною сприймалися Кочубеями з осудом, як несерйозний легковажний крок старої впливової людини, до того ж багаторічного друга їхньої сім’ї.
Кочубей, пишучи листа до гетьмана, зазначає, що не хотів би «быти в таких реєстрі, котории для якого своего пожитку дочки свои вдаючи ку волі людской», тобто заради власної користі жертвувати добрим іменем дитини. На це Мазепа, відповідаючи, дорікає йому метафорично: «Утекала Святая Великомучениця Варвара пред отцем своим, Диоскором, не в дом Гетманский, але в подлійшое містце, межи овчарі, в розсілини каменния, страха ради смертнаго».
До свого доносу Кочубей додав листи гетьмана до Мотрі, а також власне звинувачення, буцімто Мазепа обіцяв дочці 10 тисяч червоних золотих, тільки б вона вийшла за нього.
Названа сума — безсумнівна фантазія. Слід зауважити, що листи до Мотрі генеральний суддя використовує як компромат проти гетьмана, прагнучи довести, що Мазепа зневажає християнську мораль, а тому його обіцянки нічого не варті.
Про подальшу долю обраниці гетьмана є різні версії. Перекази про її самітництво на полтавському хуторі Іскри, самогубство (втопилась у батуринському ставку), божевілля, перебування черницею у Пушкарівському монастирі поблизу Полтави — здебільшого літературного, народно–міфологічного походження.
Але насправді Мотря, здається, драми зі свого нещасливого кохання не робила і вийшла заміж, за деякими даними, за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича, за іншими — за Івана Чуйкевича, який був спершу військовим канцеляристом, потім господарем Гадяцького замку, реєнтом Генеральної військової канцелярії (1702), а згодом і генеральним суддею. Згодом один із нащадків Кочубеїв у виданих наприкінці XIX століття записках зазначав, що Мотря «зовсім не збожеволіла від кохання до старого Мазепи, а навпаки — вийшла заміж за полковника Чуйкевича». Чи щасливим було сімейне життя Чуйкевичів, не знаємо. Очевидно, ні. З 1733–го по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була Меланія Чуйкевичівна, яка після тяжкої хвороби померла 20 січня 1736 року. Дуже вірогідно, що це була Мотря.
А от любовний роман мав інший трагічний наслідок: 14 липня 1708 року у Борщагівці В. Кочубея та І. Іскру стратили.
Дорого коштувала Мазепі справа Кочубея — й не лише самого страху. Довелося йому й розщедритися: цареві було дано 2000 дукатів, Меншикову — 1000 й шість великих срібних бутлів, Головкінові — 1000, Шереметеву — 500 і срібне начиння, Шафірову — 500, князю Долгорукому — 600, Степанову — 100 дукатів.
Хай там як, донос, чолобитна — типова практика тієї доби. Іншої узаконеної альтернативи їй не було. Тому цілком справедливим є висновок, що не донос В. Кочубея став детонатором організації антимосковського повстання в Україні, а брутальний наступ московського абсолютизму на українську автономію.
1708 рік став переломним у долі гетьмана І. С. Мазепи. Зверхник України, прагнучи кращої долі «для бедной Украйни», зважився на відчайдушний крок — порвав з Петром І і перейшов на бік Карла XII.
Питання про мотиви цього кроку Мазепи здавна перебувало у центрі уваги істориків. Сам гетьман, за словами генерального писаря П. Орлика, пояснював свої дії так: «… не для приватной моей пользы, не для высших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для иных яковых–нибудь прихотей, но для вас всех, под властію и реиментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общего добра матки моей
