Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Указ Катерини II про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (3 травня 1783 р.)[44]

(Витяг)

I. 8. Для певного і правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян залишитися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією…

II…Ми визнали за необхідне вчинити однакове разпорядження і щодо тих повітів, із яких складалась колишня Слобідська Українська губернія і які тепер увійшли до складу Харківського і частково Курського і Воронезького намісництв.

Змістовий модуль ІІІ

Правове становище українських земель в період втрати державності. Відродження Української держави і права

Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій

Суспільний устрій на українських землях у складі Російської імперії

На початок ХІХ ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни у суспільному устрої на українських землях, як і в усій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів нового, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства становило дворянство, в яке протягом другої половини XVIII — першої половини ХІХ ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну у 1785 р. було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству». Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканності. На них поширювалося виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалась також дія «Табеля про ранги», законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових та цивільних чинів. За цим Табелем, який усі чини і посади поділив на 14 рангів, шлях до дворянства для представників нижчих верств був непростим.

Подальше зрівняння у правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося, перш за все, шляхом видання законів, які прямо адресувалися панівній верстві України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство» (1835 р.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Усі ті, хто довів своє шляхетне походження, перейшли до стану дворян.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму. Дворянам законом 1827 р. було надано право створення ремісничого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеження кількості робітників. З метою зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 р. було прийнято закон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успадковувалась старшими в родині.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, перш за все його соціально-економічного становища, набула політика царизму після реформ 1860–1870 рр. Власне, за своєю сутністю ці реформи були спрямовані на збереження в нових соціальних умовах політичної влади і панівного становища дворянства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержання на пільгових умовах кредитів у заснованому 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції та цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організації суспільства. За ним залишалася основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 р.). Судова реформа (1864 р.) забезпечила перевагу дворянству у створюваних судових органах. Дворянству належала судово-адміністративна влада на містах, оскільки справники, а за законом 1889 р. дільничні земські начальники, призначалися переважно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військової служби, однак за встановленим порядком вони займали офіцерські посади. Контрреформи кінця 80-х — початку 90-х років надали ще більших переваг дворянству. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Таким чином, у цілому дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках була приреченою. Усе більше соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

До вищих верств населення належала буржуазія, яка являла новий соціальний клас і розвивалася за загальними для всієї країни закономірностями. Поштовхом до капіталізації суспільства стали реформи 1860–1870 рр., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростання буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ступили на шлях підприємництва. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти у різні галузі промисловості.

Разом із тим, формування буржуазії в Україні мало свої особливості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок притоку іноземних капіталів. Досить значне місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цукроваріння, то в останній чверті ХІХ ст. зростає вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. В результаті промислового перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Характерно, що значна частина промислової буржуазії в Україні була чужоземного походження (англійського, бельгійського, німецького, французького та ін.). Поряд із промислово-банківською буржуазією існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці ХІХ ст. належало близько 1,5 млн осіб (разом із сім’ями). Це обумовлювалося тим, що фабрично-заводська промисловість в Україні співіснувала з великою кількістю мануфактур, ремісничих майстерень та кустарних виробництв.

Переважно в середовищі буржуазії сформувався прошарок буржуазної інтелігенції (інженери, лікарі, адвокати та ін.).

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська і судова реформи. Саме представники буржуазії відповідно до встановлених майнових цензів отримували доступ до міських дум і міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах. Отже, буржуазія займала дедалі більш впливове становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною у політичному відношенні.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення. Воно було звільнене від особистих