Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт
12.
Чи злий пес, який гарчить?
Я не маю собаки, але собак мають кілька моїх друзів. Одним із моїх улюбленців є Ровді, наполовину золотистий ретривер, наполовину бернський зенненгунд, — енергійний, грайливий пес, завжди готовий до дії. Відповідаючи своєму імені, що в перекладі з англійської означає «бешкетник», Ровді — ще той гавкун та стрибун і завжди гарчить, коли неподалік з’являються інші пси або незнайомі люди. Іншими словами, він — собака.
Іноді Ровді буває важко стриматись, і якось це його ледь не згубило. Того дня він був на прогулянці зі своєю хазяйкою, моєю подругою Енджі, коли якийсь підліток підійшов, аби його погладити. Ровді не знав того хлопця й заходився гавкати та стрибати на нього. Не схоже було, щоб хлопець якось постраждав, тому стало справжнім сюрпризом, коли через кілька годин його мати (якої на місці події не було) написала заяву, щоб Ровді заарештували й зареєстрували як «потенційно небезпечного собаку». Бідаха Ровді мусив декілька років після того носити під час прогулянок намордник. А якби він ще хоч раз на когось стрибнув, його б зареєстрували як злого собаку, а то й узагалі приспали.
Хлопчина злякався Ровді та сприйняв його як злого й небезпечного. Але чи дійсно відчуває злість собака, що гавкає та гарчить? Можливо, це просто територіальна поведінка або надто бурхлива спроба потоваришувати? Якщо коротко, то чи здатні собаки переживати емоції?
Загальноприйнята думка, схоже, говорить, що так, авжеж, Ровді відчуває емоції, коли гарчить. Вивченню цього питання присвячено багато популярних книжок, серед яких «Емоційне життя тварин» Марка Бекоффа, «Ці дивовижні тварини» Вірджинії Морелл та «Як собаки нас люблять» Ґреґорі Бернса. Десятки новинних репортажів розповідають нам про наукові відкриття у сфері емоцій тварин: собаки ревнують, щури відчувають тугу, річкові раки — тривожність, навіть мухи бояться наближення мухобійки. І, звісно ж, якщо ви маєте домашніх тварин, то бачили їхню поведінку, що здавалася вам емоційною: біганину туди-сюди від страху, підстрибування від радості, скімління від смутку, муркотіння від любові. Здається таким очевидним, що тварини переживають емоції точнісінько так, як і ми з вами[25]. Карл Сафіна, автор книги «За межами слів: що думають та відчувають тварини», підсумовує це так: «То чи мають інші тварини людські емоції? Так, мають. Чи мають люди тваринні емоції? Так, вони переважно однакові».
Деякі вчені не настільки в цьому впевнені. Вони припускають, що емоції у тварин є просто ілюзіями: Ровді має мозкові схеми, які запускають у дію поведінку для виживання, а не емоції. З їхньої точки зору, Ровді може наступати й відступати, домінуючи або підкоряючись, щоб захистити свою територію або уникнути загрози. У цих випадках, ідеться в їхньому аргументі, Ровді може відчувати задоволення, біль, збудження чи інші різновиди афекту, але не має психічних механізмів для відчуття чогось більшого. Таке пояснення не задовольняє, бо заперечує наші відчуття. Мільйони господарів домашніх тварин готові побитись об заклад, що їхні собаки гарчать від гніву, хнюпляться від смутку та ховають очі від сорому. Важко осягнути, що ці сприйняття є ілюзіями, побудованими навколо якихось загальних афективних реакцій.
Я сама піддалася привабливості тваринних емоцій. Моя донька багато років тримала у своїй кімнаті морських свинок. Одного дня ми купили маленьке дитинча на ім’я Капкейк. Опинившись сама-самісінька в незнайомому місці, упродовж першого тижня Капкейк щоночі видавала звуки, неначе плаче. Я скрізь тягала її в кишені своєї кофти, де їй було тепло й затишно, від чого вона почала сокотати від щастя. Щоразу, як я підходила до їхньої клітки, інші свинки починали повискувати й тікати, а мала Капкейк сиділа на місці, немов чекаючи, що я візьму її на руки, а потім одразу залазила мені на шию для обнюхування. У ті моменти було дуже важко опиратися переконанню, що вона мене любить. Протягом багатьох місяців Капкейк завжди сиділа зі мною пізніми вечорами. Вона робила собі кубельце в мене на колінах і вуркотала, поки я працювала за столом. Усі в нашому домі підозрювали, що насправді Капкейк — цуценя в тілі морської свинки. Проте, як науковець, я знала, що мої сприйняття не обов’язково відкривають те, що мала Капкейк відчуває насправді.
У цьому розділі ми систематично розглянемо, що саме здатні відчувати тварини, на основі їхньої мозкової схеми та експериментальних досліджень. Нам доведеться відкласти вбік наші ніжні почуття до улюбленців, як і есенціалістську теорію людської природи, аби уважно придивитися до доказів. Учені значною мірою погоджуються, що багато тварин, від комах і хробаків до людей, мають той самий базовий план нервової системи. Вони навіть більш-менш погоджуються, що мізки тварин побудовані за одним загальним кресленням. Але, як добре знає кожен, хто займався ремонтом будинку, диявол криється в деталях, коли креслення перетворюються на реальність. Коли йдеться про порівняння мізків різних видів, навіть якщо вони мають ту саму мережу ділянок, мікроскопічні відмінності в налаштуванні іноді бувають не менш важливі, ніж великомасштабні подібності.
Теорія конструйованих емоцій підказує нам поставити собі запитання, а чи мають тварини три необхідні складники для утворення емоцій. Перший складник — інтероцепція: чи мають тварини нейронне спорядження для утворення інтероцептивних відчуттів та переживання їх як афекту? Другим є поняття емоцій: чи здатні тварини засвоювати суто психічні поняття, на кшталт «Страху» та «Радості», і якщо так, то чи здатні вони передбачати за допомогою цих понять для категоризації їхніх відчуттів і створення емоцій, таких як наші? Нарешті, є ще соціальна реальність: чи здатні тварини обмінюватися поняттями емоцій одна з одною, аби ті передавалися наступним поколінням?
Щоб побачити, що саме здатні відчувати тварини, ми зосередимося переважно на мавпах, бо вони є нашими найближчими еволюційними родичами. У процесі ми відкриємо, чи мають тварини спільні типи емоцій, які відчуваємо й ми… і відповідь на це питання стане несподіванкою.
• • •
Усі тварини регулюють свій бюджет тіла, щоб залишатися живими, тому вони всі повинні мати якусь інтероцептивну мережу. Моя лабораторія разом із неврологами Вімом Вандуффелем та Данте Мантіні вирішила перевірити наявність цієї мережі в макак і досягла успіху. (Приблизно 25 мільйонів років тому макаки і люди мали останнього спільного предка.) Ми виявили, що інтероцептивна мережа макак має деякі частини, однакові з людською інтероцептивною мережею, а також деякі відмінності. Мережа макак структурована функціонувати за рахунок передбачення в такий самий спосіб, що й людська мережа.
Макаки також, імовірно, переживають афект. Вони, звичайно, не можуть розповісти нам словами, як почуваються, але одна з моїх колишніх докторанток Еліза Блісс-Моро має докази, що вони показують ті самі зміни тіла в тих самих ситуаціях, що й ми, люди, коли відчуваємо афект. Еліза вивчає макак у Каліфорнійському національному центрі дослідження приматів при Університеті
