Засвідчення - Джефф Вандермеєр

Правда полягала в тому, що він і сам не тямив, що, на його думку, може статися, — можливо, несвідомо згадавши їхні взаємини у Південному Окрузі. Але тут це не спрацює. Він протверезився та підняв руки вгору, начебто здаючись.

— А якби я сказав, що питання — у мене? — сказав він. Але з усього, що йому довелося б їй показати, вагомим і реальним був би лише Вітбін рукопис.

— Я сказала б, що ти брешеш, і мала б рацію.

— А якби я сказав: у тебе теж є деякі відповіді. — Він був наразі такий серйозний, як кілька секунд тому — легковажний. Намагався не спускати з неї погляду, утримувати її погляд своїм, навіть у мороці, але не подужав. Боже, але ж цей берег — до болю прекрасний: темна пишна зелень ялин і смерек пронизувала його мозок; напіврозбурхані небокрай і море, безодні солоної води, що бились об скелі, подвоїлися, щоб зіллятися з нестримним бурханням крові у нього в артеріях, доки він чекав, чи вона вб’є його, а чи вислухає. Бунтарська думка: немає нічого жахливого, щоб умерти тут, стати часткою всього цього.

— Я не біологиня, — сказала вона. — Мене не хвилює моє біологинине минуле, якщо ти про це.

— Знаю, — мовив він. Він чітко уявив собі це на човні, навіть якщо досі як слід не сформулював. — Я знаю, що ти не біологиня. Хоча ти — якась її версія. У тебе є її спогади, певною мірою, і, можливо, десь там, у Нуль-зоні, біологиня досі живе. Ти точна копія, але ж і самостійна особа.

Не та відповідь, на яку вона очікувала. Вона опустила пістолет. Трохи.

— Ти мені віриш.

— Так. — Тут усе було, прямо тут. Перед ним, на відео, у самій мімікрії клітин, різниця в особистості. Окрім того, що вона розбила форму. Щось було відмінне у її створенні.

— Я намагалася пригадати це місце, — вимовила вона майже жалібним тоном. — Мені тут подобається, однак я весь час почуваюся так, нібито це хтось інший мене згадує.

Мовчання, про яке Джон не знав, чи хоче його порушити, тож він просто стовбичив перед нею.

— Ти тут, щоб забрати мене? — сказала вона. — Бо я не повернусь.

— Ні, не тому, — відповів він, і зрозумів, що це правда. Якщо якийсь імпульс і міг чаїтися в ньому, то ці наміри вже розвіялись. — Південного Округу більш не існує, — зізнався він. — Там нічого не буде, що б ми впізнали.

Там, у сутінках, не було жодних птахів над головою, дим розвіявся в непевному смерку, й тільки різкий шум буруна здавався ще живим, окрім її обох.

— Як ти дізнався, що я тут? — глибоко замислившись, запитала вона. — Я була така обережна.

— Я не дізнався. Я вгадав. — Джонове обличчя якоюсь рисою виявило його думки, тому що вона здавалася трохи наляканою, ледь спантеличеною.

— Чому ж ти це зробив, якщо не хочеш мене забрати?

— Я й сам не знаю. — Щоб спробувати врятувати світ? Її врятувати? Себе врятувати? Але ні, він знав. Нічого не змінилося від часу кімнати допитів. Нічого суттєвого.

Коли він знову подивився на неї, вона сказала:

— Я гадала, що можу просто тут залишитися. Побудувати життя, якого вона не збудувала, яке вона згаяла і яке собі скалічила. Але я не можу. Зрозуміла річ, не можу. Усе одно хтось мене переслідуватиме, хоч би що я робила.

Тепер, коли сонце справді зайшло, замерехтіло світло, віддалено йому знайоме, із глибини лагуни, там, унизу.

— Що там унизу? — спитав він.

— Нічого. — Надто швидка відповідь.

— Нічого? Запізно брехати — немає сенсу. — Ніколи не пізно брехати, затьмарювати істину, замовчувати. Керманич надто добре це знав.

Але вона не знала. Вагалася, потім сказала:

— Я була хвора, коли йшла сюди. Однієї ночі, коли я прийшла сюди, у мене в голові запаморочилося, і якийсь час я лежала без тями. Отямилася з припливом, підвелася — і ніколи більше не хворіла. Тільки сяйво покинуло мене. Але щось було на дні тієї ями.

— Що? — Хоча йому здавалося, він уже знає. Цей світляний крутіж був йому надто знайомий, попри те, що світло розбивалося брижами і товщею води.

— Гадаю, це шлях до Нуль-зони, — сказала вона, аж жахнувшись. — Думаю, це я принесла його з собою. — Він не знав, звідки їй це відомо. Думав, що це може бути правдою, згадавши слова Чіні про те, якими тяжкими й заманливими можуть бути ці подорожі. Моторошний опис межі у словах Вітбі.

Тепер, коли морок суцільно огортав їх, вона була просто тінню, яка стояла перед ним, і вони обоє могли бачити, як світяться дивні вогні на узбережжі. Тремтячи. Проблискуючи. Десятки вогнів. А те, що мерехтить там, унизу, — натяк на неможливе світло.

— Не думаю, що в нас багато часу, — мовив він. — Навіть не знаю, чи лишиться нам ніч. Доведеться нам знайти, де б сховатися. — Не бажаючи думати про іншу можливість. Не бажаючи дозволити собі натяк на це в думках, щоб він проник до її думок.

— Скоро буде високий приплив, — сказала вона. — Тобі треба покинути скелі.

Але без неї? Хоча він не міг бачити її обличчя, але знав цей вираз, який укарбувався в її риси.

— Нам обом треба покинути скелі. — Він не був певен, чи справді саме це мав на увазі. Він міг зараз почути політ гелікоптера, міг зачути й човни. Проте якщо розум у неї розладнано, якщо вона бреше, якщо вона насправді нічого не знає…

— Я хочу знати, хто я, — мовила вона. — Тут я не можу цього зробити. Я не можу зробити цього й там, у тій в’язничній камері.

— Я знаю, хто ти — усе це у мене в голові, твоя особова справа. Я можу тобі її надати.

— Я не повернуся, — сказала вона. — Я ніколи не повернуся.

— Це небезпечно, — пояснював він їй, благаючи, наче вона й сама не знає. — Це не підтверджено. Ми не знаємо, де ти опинишся.

Яма була така глибока й така зубчаста, що й вода почала пінитися від хвиль. Він бачив дива, бачив жахіття. Він мав вірити, що це лиш одна річ із багатьох, і що це правда, і що вона пізнавана.

Біологиня пильним поглядом вимірювала його. Вона припинила розмову. Відкинула пістолет. Шпурнула у воду, далеко в глибінь.

Він востаннє подивився на світ, який знав. Удихнув його одним величезним ковтком, кожну окрушину, яку лише міг бачити, кожну часточку, яку тільки міг запам’ятати.

— Стрибай! — промовив голос у нього в