Ми — це наш мозок - Дік Свааб

замість мене звернутися до Робберта Дійкграафа (Robbert Dijkgraaf), експерта в цій галузі, фізика-теоретика, який наразі є президентом Королівської Нідерландської Академії наук (KNAW). Він сформулював свій вирок однозначно: «У людей є непереборне прагнення шукати в квантовій фізиці рішення непоясненних явищ. Проте всі властивості квантових систем, на жаль, дуже швидко зникають, як тільки зіштовхнути більше, ніж пару частинок. Схрещування і не локальність — явища, при яких частинки поєднані одна з одною на відстані та взаємно впливають одна на одну, — можуть виникати лише за надзвичайних обставин: за температури на мільярдну частку градуса вище, ніж абсолютний нуль, і в надзвичайно добре ізольованому середовищі. У такій теплій і комплексній системі, як людський мозок або світ, що його оточує, не може існувати що-небудь із квантового світу. Навіть на зворотному боці конверта можна математично розрахувати, що це абсолютно виключено».

Безвідповідальне панікування

Звичайно, фан Ломмел має право висувати духовні теорії, не підкріплені жодними дослідженнями. Та його ідеї не нові. Вони існували ще тисячі років тому в багатьох культурах, містичних рухах та релігіях. Проте йму не слід було виставляти себе дурнем перед читачами в розділі під багатообіцяючою назвою «Медичні факти про навколосмертні переживання». Крім того, неприпустимо, що він як лікар на основі своїх цілковито ненаукових теорій залякує людей, щоб вони не надавали свої органи для трансплантації. Жахливо, що він видає за істину нісенітницю про перенесення особливостей характеру донора трансплантованих органів на їх реципієнта (див. розділ XVII.2). А точніше, фан Ломмел каже, що в принципі він не проти трансплантації органів, проте без потреби свідомо лякає потенційних донорів та їхніх родичів.

Так книга, яка обіцяє «медичні факти», тоне в трясовині нав’язливих зауважень і підтримки всяких альтернативних, надчуттєвих і непевних речей. Це робить книжку духовною і часто навіть антинауковою. У жертву меті цієї книги були принесені всі наукові знання і сумніви, за що справедливо можна сказати, що вона вийшла не з академічного середовища, а з хресної купелі ортодоксальної протестантської церкви провінційного містечка.

 

Рис. 25. Переживання виходу із власного тіла можна зумовити стимуляцією того місця, де стикаються дуже чутливі до браку кисню скронева і тім’яна ділянки кори мозку. Якщо порушити тут, у кутовій звивині, переробку інформації, яка надходить від м’язів, вестибулярного апарата й органів зору, то виникає відчуття, що виходиш зі свого тіла й літаєш.

Наразі в багатьох лікарнях намагаються зібрати докази позатілесних переживань під час навколосмертного стану. На шафах угорі потайки розкладали круги, квадрати чи схожі речі, та, як і очікувалося, пацієнти, яким здавалося, що вони виходили зі свого тіла, потім не змогли описати, чи бачили вони щось і що саме вгорі на шафі. Узявши все це до уваги, немає підстав вважати НСП доказом сприйняття поза мозком або розглядати такі переживання, як життя після смерті. Адже жоден із таких пацієнтів не побував у потойбіччі. Бути при смерті — це не те саме, що бути мертвим, так само як бути майже вагітною — не те саме, як бути справді вагітною.

XVII.4 Дієві плацебо

Мистецтво лікаря полягає в тому, щоб розважати

хворого, поки природа його не зцілить.

Приписують Вольтеру (1694—1778)

Коли виявили, що найчастіше приписуваний антидепресант клінічно не більш дієвий, ніж плацебо, уявні ліки, всі були спантеличені. Цікаво, що при цьому дієвість плацебо нікого не здивувала. Ефектом плацебо називають дію медикаменту, спричинену не його специфічними хімічними властивостями, а вірою в них. Червоним, жовтим чи помаранчевим медикаментам, наприклад, приписують стимулюючу дію, в той час як сині та зелені сприймаються як заспокійливі. У плацебо теж буває побічна дія. Людині може стати погано від них, може заболіти живіт. Може навіть виникнути залежність від них, так що після припинення лікування плацебо виникає абстинентний синдром. Тож є достатньо причин зацікавитися ефектом та нейробіологічною дієвістю плацебо.

При ефекті плацебо синдроми хвороби зменшуються через підсвідомі зміни в діяльності головного мозку. Ці зміни зумовлені очікуваннями, які пацієнт пов’язує із лікуванням. Насправді складники плацебо фармакологічно неефективні, але інформація, яку при цьому отримує пацієнт, та його очікування у ефекті плацебо можуть подіяти дуже специфічно. Така дія стосується не лише медикаментів, але й розмовної терапії, хірургічних втручань та інших форм терапії. Роками психіатричним пацієнтам дуже успішно радили скорочувати напади паніки, видихаючи в пластиковий пакет. За цим стояло переконання, що напади паніки викликані по­силеним видиханням вуглекислого газу при гіпервентиляції. Проте згодом з’ясували, що гіпервентиляція є не причиною, а наслідком нападу паніки, а додатковий вуглекислий газ, який вдихають назад із пластикового пакета, якраз прекрасно сприяє виникненню нападів паніки. Та оскільки пацієнти вірили, що видихання в пакет їм допоможе, то це спрацьовувало.

При хворобі Паркінсона, основою якої є брак хімічного трансмітера допаміну, плацебо викликає збільшене виділення в мозку допаміну і таким чином веде до зменшення симптомів. Симптоми хвороби Паркінсона можуть зменшуватися також через те, що за допомогою електрода гальмують субталамічне ядро, невелику ділянку в глибині мозку. Коли лікар каже пацієнтові, що він вмикає або вимикає стимулятор глибинного електроду, але насправді нічого такого не робить, то все одно проявляється посилення або зменшення симптомів Паркінсона. Пацієнтам-паркінсоністам, яким глибинні електроди вводилися при повній свідомості, під час операції робили ін’єкцію недієвої речовини, вказавши, що це новий медикамент проти хвороби Паркінсона. Після цього в майже третини пацієнтів знизилася електрична активність цієї маленької ділянки, а симптоми послабшали. Очевидно, мозок пацієнтів, які реагують на плацебо, «знає», в яких ділянках треба знизити активність, щоб зменшити симптоматику. А на основі очікувань пацієнта, що так званий новий засіб допоможе, мозок справляється з цим ще краще.

Депресивні пацієнти, яких лікували за допомогою плацебо, ще протягом шести тижнів демонстрували такий сам прогрес, як і ті, яким давали справжній антидепресант. Сканування мозку показало, що між двома групами, а саме тією, яка приймала плацебо, і тією, що приймала справжній антидепресант, було видно чіткі паралелі в тому, що стосується зміни активності певних ділянок. Тобто за допомогою плацебо мозок здійснює ті самі функціональні зміни, які ведуть до послаблення симптомів депресії: підвищує ак­тивність у префронтальному кортексі й гальмує активність гіпоталамуса.

Коли пацієнт отримує плацебо при болях, головний мозок «знає», що для пригнічення болю необхідно збільшити викид морфієподібних речовин і перенести активність у деякі ділянки головного та спинного мозку. При цьому дороге плацебо допомагає краще за дешеве. Проте в пацієнтів із хворобою Альцгеймера немає очікувань, що якийсь засіб проти болю допоможе їм. Тому боротьба з болем у них менш дієва і доводиться значно збільшувати дозування болезаспокійливих засобів, щоб досягнути такого ж ефекту, як у інших пацієнтів.

Ефект плацебо базується на здатності мозку до підсвідомого самолікування. Хоча такий механізм майже нічим не може допомогти в лікуванні раку, проте при деяких захворюваннях він, очевидно, дуже дієвий. Дослідження механізмів ефекту плацебо і питання, чому деякі люди реагують на плацебо сильніше, ніж інші, можуть мати далекосяжні клінічні наслідки. А до того нам, звичайно ж, не варто недооцінювати ефективність як «ходячого плацебо» старомодного лікаря, який викликає довіру і повагу.

XVII.5 Традиційна китайська медицина: іноді більше, ніж плацебо

Акупунктура може