Ми — це наш мозок - Дік Свааб

XVII. Між небом і землею більш нічого нема…

XVII.1 Душа і дух

Досі нікому не вдавалося так сформулювати

той очевидний факт, що мозок виробляє дух,

щоб із цього не виникло жахливого сум’яття.

Берт Кайцер, «Незбагненне житло», 2010

Як говорив ще Фройд, усім культурам і релігіям відоме уявлення, що після нашої смерті залишається існувати щось нематеріальне. Оце «щось» називають душею. Припускають, що після смерті вона якийсь час перебуває біля тіла, перш ніж навіки піти в інше місце. Тому один із наших асистентів, родом із Сурінаму, перш ніж він зайде в зал для розтину, тричі стукає в двері, щоб попередити душу. В австралійських аборигенів сім’ї померлого на певний час заборонено вимовляти чи навіть писати його ім’я, щоб не порушити спокій душі. Якщо абориген раптово загинув через нещасний випадок або злочин, передають повідомлення із застереженням, після якого починається період мовчання. За стародавньою китайською традицією померлому в могилу клали гарно вичинений сагайдак для душі; проте дотепер цей сагайдак залишався порожнім. Відомий єврейський учений Маймонід (1135—1204) у своїх працях виходить із того, що душа безсмертна. Згідно з Кораном людина, безсумнівно, має душу, яка, коли вона досконала, піде прямо до раю.

Століттями тривають суперечки щодо того, коли саме «душа вселяється» в людське дитя, і навіть у наш час релігійні уявлення на цю тему впливають на політичні рішення у питаннях абортів, дослідження стовбурових клітин та селекції ембріонів. Учені-талмудисти, так само як Арістотель, визначили, що душа вселяється у тіло на 24 тиждень вагітності. Можливо, тому, що до цього часу плід уже можна розпізнати, бо до того його описували як «воду». Ця суперечлива позиція допускає проведення в Ізраїлі досліджень на стовбурових клітинах. В античній Греції момент вселення душі в тіло визначали залежно від статі. За Гіппократом (460—377 рр. до н. е.) зародок чоловічого роду отримував душу на 30-й день вагітності, а жіночого роду — тільки на 42-й день. Арістотель (382—322 рр. до н. е.) вважав, що різниця ще більша. За ним плід чоловічого роду отримував душу на 40-й день, а жіночий зародок — аж на 80-й. Зрештою, італійський богослов і філософ Фома Аквінський (1224—1274 рр.) виклав, на якому упередженні базувалася різниця між статями. На його думку, жінка — це «mas occasionatus», «чоловік, який не може виконати закладене в ньому призначення» (Summa Theologiae, I, 92).

1906 року в США МакДуґалл (MacDougall) клав помираючих пацієнтів разом із їх ложем на таке собі коромисло, що виконувало функції терезів. Коли пацієнт видихав останній подих, та сторона терезів, де лежала його голова, ставала легшою на 21 грам. Звідси МакДуґалл зробив висновок, що він зважив «душу». Та це непослідовно, адже душу вважають нематеріальною. Втрата ваги, яку видно на терезах, коли припиняється серцебиття людини, скоріше походить від перерозподілу крові в різних органах. Але вираз «21 грам» як назва душі зустрічається навіть у назвах кінофільмів. Віруючий католик Декарт (1596—1650) стверджував, що тварини — то позбавлені душі автомати. Це повністю збігається із тим, що виявив МакДуґалл, який не побачив зменшення ваги в помираючих тварин. Проте за деякий час після МакДуґалла професор Твайнінг (Twining) із США на основі дуже точних вимірювань встановив, що всі тварини після смерті також втрачають вагу від міліграмів до кількох грамів, а отже, також мають якусь душу.

Тож в усіх культурах протягом багатьох століть вважали, що «душа» існує. Сьогодні є така університетська дисципліна, яка, принаймні за своєю назвою, займається душею — психологія. Проте психологія досліджує не душу, а лише поведінку та мозок. Немає ніякого «психона», є тільки «нейрон». Коли віддаєш духа, то це не душа видихається, а мозок припиняє свою роботу. Я ще не зустрічав доброго аргументу на заперечення мого простого висновку, що «дух» походить від роботи 100 мільярдів мозкових клітин, а «душа» — це непорозуміння. Повсюдне застосування поняття «душа», імовірно, походить від того, що людина боїться смерті, хоче знову побачитися із померлими, яких любила, а також безглуздо і зарозуміло вважає себе настільки важливою, що по смерті після неї повинно хоч щось залишитися.

XVII.2 Серце і душа

Чоловік або жінка, що будуть викликати мертвих

або відьмувати, мусять бути скарані на смерть;

камінням нехай поб’ють їх; кров їхня упаде на них.

Книга Левит, 20:27

Досі є люди, які приписують серцю особливе значення у всьому, що стосується наших почуттів, емоцій, характеру, любові й навіть нашої душі. Через редакцію періодичного видання «NRC Handelsblad» мені передали читацького листа з таким зауваженням: «Професор завжди носиться з мозком, тим часом серце, наші почуття, є повною протилежністю мозку». Звичайно, іноді ми відчуваємо, як наше серце б’ється від хвилювання, але воно б’ється за наказом мозку, який через вегетативну нервову систему турбується, щоб тіло було готове до втечі, боротьби чи статевих зносин.

Містичне значення нашого серця підтримують історії, які начебто «доводять», що під час трансплантації серця від донора передається певна інформація. 2008 року газета «De Telegraaf» надрукувала химерну історію: дванадцять років тому Сонні Ґрехем отримав нове донорське серце. Тоді 33-річний Террі Коттл вистрілив собі в голову з рушниці й у нього було вилучено донорський орган. Сонні Ґрехем був настільки щасливим з отриманого нового життя, що написав листа вдові Террі. Почалося листування. І пішло. «Мені здавалося, що ми знаємо одне одного багато років, — сказав він в інтерв’ю місцевій газеті. — Коли я вперше її побачив, то не міг відвести погляд». Як повідомили у «Fox News» 2004 року, вдова одружилася з тим, кому пересадили серце її покійного чоловіка. Нещодавно Сонні Ґрехем наклав на себе руки так само, як це зробив попередній «власник» серця. 39-річна Шеріл овдовіла вдруге. У «De Telegraaf» нікому не спало на думку, що, можливо, жити з Шеріл було зовсім не просто. Ні, натомість газета написала: «І це підкріплює припущення, що душа донора при трансплантації серця переходить людині, яка його отримує». Такі історії стали традиційними для видання «De Telegraaf». Одного разу щотижневий додаток до газети вийшов із заголовком: «Душа знаходиться в серці? Клер Сільвії (47 років) пересадили серце хлопця. Тепер вона свистить вслід дівчатам і попиває пивце». Сільвія, яка 1997 року випустила книгу про пересадку їй серця, була переконана, що вона успадкувала характерні властивості молодого мотоцикліста, серце і легені якого їй дісталися.

Переказують чимало історій про пацієнтів з пересадженими органами, у яких музичні смаки стали схожими на смаки донора. Один чоловік, якому дісталося жіноче серце, раптом схибився на рожевому кольорі, який перед операцією вважав огидним. Одна жінка стверджувала, що після пересадки їй серця шахіста вона раптом навчилася грати в шахи. Також був пацієнт, якому після трансплантації уві сні привиділося обличчя вбивці його донора. Такі історії зібрані в журналі, про який я донедавна ніколи не чув — «Journal of Near-Death-Studies». Проблема таких повідомлень полягає в тому, що отримувачі органів дізналися певну інформацію про свого донора. Їм відомі стать, вік, причина смерті та купа інших деталей з його життя. Перш ніж сприймати такі історії всерйоз, ми повинні провести добре контрольовані дослідження, де б повністю