Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

class="p1">Незадовго до розправи над Костовим угорські комуністи влаштували показовий процес над їхньою «версією» Тіто — міністром внутрішніх справ, комуністом Ласло Райком. Текст був такий самий, як у Болгарії — у буквальному розумінні, відрізнялися лише імена. Обвинувачення, заперечення й зізнання були точними копіями, що не дивно, враховуючи, що сценарій обох процесів писали в Москві. Сам Райк не був безневинним: як міністр внутрішніх справ комуністичного уряду він багатьох щонайменше запроторив до в’язниці. Але в його випадку сторона обвинувачення доклала особливих зусиль, щоб підкреслити його «зрадницьку діяльність» як «агента на зарплаті в іншої держави». Радянська окупація була в Угорщині особливо непопулярна, і в Москві не хотіли ненавмисно перетворити Райка на героя «національного комунізму».

Але цей випадок не становив такого ризику. Райк належним чином виголошував свої репліки, визнавши свою службу в ролі англо-американського агента, який працював на повалення комунізму в Угорщині: він сповістив суд, що його справжнє ім’я Райх (а отже, він німецького, а не угорського походження) і що в 1946 році його завербувала югославська розвідка, яка пригрозила йому оприлюднити докази його співпраці з угорськими нацистами під час війни, якщо він не виконає «всіх їхніх бажань». Перебіг трибуналу над Райком та його «спільниками-конспіраторами», як і його зізнання від 16 вересня 1949 року, транслювали наживо на «Радіо Будапешт». Наперед визначений вирок оголосили 24 вересня; Райка та ще двох осіб засудили до смерті. Страту через повішання виконали 15 жовтня.

Публічні процеси на Райком та Костовим були тільки верхівкою айсберга таємних судів і трибуналів, що розпочались як полювання на тітоїстів у комуністичних партіях та урядах країн регіону. Найбільше постраждав «південний кант» комуністичних держав, ближчий до Югославії: Болгарія, Румунія, Албанія й Угорщина. У самій лише Угорщині, де страх Сталіна перед повзучим тітоїзмом мав дещо більше підстав через географічну близькість Югославії, велику угорську меншину в сербському регіоні Воєводина та тісне координування зовнішніх політик двох країн у 1947 році, загалом стратили близько 2 тисяч комуністичних кадрів, ще 150 тисяч отримали тюремні строки та близько 350 тисяч виключили з партії (що часто означало втрату роботи, помешкання, привілеїв і права на вищу освіту).

Переслідування в Польщі та Східній Німеччині, унаслідок яких за ґратами опинилися тисячі осіб, не закінчилися великими показовими процесами. У Польщі також був кандидат на роль Тіто — Костова — Райка: Владислав Гомулка, генеральний секретар Польської об’єднаної робітничої партії та віце-президент Ради міністрів Польщі. Гомулка відкрито критикував плани земельної колективізації в Польщі, його публічно пов’язували з риторикою про польський «національний шлях» до соціалізму. За це йому дорікали переконані сталіністи з польської партії, тому в серпні 1948 року на посаді генерального секретаря його заступив Болеслав Берут. Через п’ять місяців Гомулка подав у відставку з міністерської посади, у листопаді 1949 року його виключили з партії, а в грудні Берут публічно звинуватив Гомулку та його «оточення» в націоналізмі й тітоїзмі.

Гомулку спершу понизили до посади клерка соціального забезпечення у Варшаві, а зрештою, в липні 1951 року, заарештували й випустили лише у вересні 1954-го. Однак йому не завдали шкоди, а у Варшаві не відбулося суду над тітоїзмом. У Польщі були суди: один із них, у якому групу офіцерів звинувачували в антидержавному заколоті, почався в день арешту Гомулки в 1951 році. За планом, розробленим московськими спецслужбами, Гомулку мали пов’язати з Райком, Тіто й багатьма іншими через складну мережу справжніх і вигаданих контактів, які сходилися на американці Ноєлі Філді[108], керівникові гуманітарної допомоги унітаріанської церкви в післявоєнній Європі. Ці вигадані мережі професійних шпигунів і тітоїстів, що нібито базувалися в Будапешті, які вже використовували для того, щоб висунути звинувачення Райку й іншим особам, були головним доказом провини Гомулки.

Але поляки зуміли не піддатися радянському тиску й уникнути такого масштабного публічного полювання на відьом, яке відбувалося в Угорщині. Знищення за наказом Сталіна Польської комуністичної партії в екзилі в Москві десять років тому дозволило Беруту побачити, якою могла виявитись його власна доля, якби Польща також увійшла в коловорот арештів, чисток і судів. Крім того, полякам пощастило з часом: під час тяганини навколо підготовки справи Гомулки (на допитах він не зламався і не підписав фальшиве зізнання) Сталін помер, а його поплічника Берію вбили раніше, ніж був організований суд у Польщі. І, нарешті, в ті ранні роки деякі радянські керманичі, поза всяким сумнівом, вважали нерозважливим знищити польську комуністичну верхівку в усіх на очах.

Натомість у Чехословаччині жодних подібних перепон не існувало. Найбільший показовий процес влаштували в Празі в листопаді 1952 року. Великий чеський постановний судовий процес планували з 1950 року, одразу ж після усунення Райка та Костова. Але коли він нарешті розпочався, пріоритети змінилися. Тіто і далі був ворогом, а звинувачення в шпигунстві на користь Заходу все ще обіймали чільне місце в обвинувальних актах. Але з чотирнадцяти підсудних «Суду над верхівкою антидержавного конспіраційного центру» одинадцять були євреями. Уже на першій сторінці обвинувачення наводилися вичерпні свідчення, що це не просто збіг. «Троцькісти-тітоїсти, буржуазні націоналісти та вороги чехословацького народу» водночас були (і це мало найбільше значення) «сіоністами».

* * *

Сталін був антисемітом. Він завжди ним був. Але до Другої світової війни його відраза до євреїв так зручно збігалася з винищенням інших категорій осіб — старих більшовиків, троцькістів, лівих та правих радикалів, інтелектуалів, буржуазії тощо, — і здавалося, що їхнє походження грає випадкову роль у їхній долі. У будь-якому разі комуністична догма стверджувала, що комунізм не сповідує жодних расових чи релігійних упереджень; а відколи радянська влада начепила на себе ярлик «антифашизму», зокрема від 1935 року до серпня 1939 року, а потім знову з червня 1941 року, європейським євреям було годі шукати кращого друга, ніж Йосип Сталін власною персоною.

В останньому твердженні тільки частка жарту. До європейських комуністичних партій, особливо з Центральної та Східної Європи, належало багато євреїв. Євреї міжвоєнної Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Румунії були пригніченою та непопулярною меншиною. Молоді неортодоксальні євреї мали невеликий політичний вибір: сіонізм, бундизм[109], соціальна демократія (там, де її не було заборонено законом) або комунізм. Комунізм як найбільш безкомпромісно антинаціональна й амбітна ідеологія приваблював особливо. Попри свої супровідні недоліки, Радянський Союз пропонував революційну альтернативу в той час, коли Центральна та Східна Європа, здавалося, стояла перед вибором між авторитарним минулим і фашистським майбутнім.

Під час війни СРСР набув ще більшої привабливості. Тих євреїв, які опинилися в окупованій Радянським Союзом Польщі після нападу німців у 1939 році, часто