Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Завдяки західній допомозі югославський режим міг продовжувати вкладати кошти у важку промисловість та оборону, так само як і до розриву 1948 року. І хоча Ліга комуністів Югославії втримала всі важелі авторитарної влади, ультрабільшовизм післявоєнних років відійшов у минуле. Навесні 1951 року тільки пошта, а також залізничний, повітряний та річковий транспорт залишалися під контролем федерації (тобто центрального уряду). Інші послуги й усі економічні підприємства перебували в руках окремих республік. Станом на 1954 рік, після декрету від 30 березня 1953 року, який дозволяв селянам виходити із колгоспів разом із землею, 80% сільськогосподарських угідь повернулися в приватну власність. Із 7 тисяч колгоспів залишилася тільки тисяча.
Після перемоги над Гітлером Сталін став ще сильнішим, ніж дотепер, гріючись у відблисках променів слави «його» Червоної армії у своїй країні та за кордоном. Культ особистості радянського диктатора, і так уже роздутий до війни, тепер досяг свого апогею. Популярні радянські документальні фільми про Другу світову війну зображали перемогу Сталіна, яку він здобув практично самотужки, розробляючи стратегії та командуючи битвами без допомоги жодного генерала. Сталіна було проголошено найвищою та беззаперечною інстанцією майже в усіх сферах життя, від філософії до ботаніки. Радянські біологи отримали наказ працювати за теоріями шахрая Лисенка, який пообіцяв Сталіну нечувані сільськогосподарські успіхи, якщо його теорії про спадкоємність набутих характеристик стануть офіційною доктриною і застосовуватимуться в сільському господарстві Радянського Союзу — що й сталося та призвело до катастрофи[104]. З нагоди сімдесятого дня народження Сталіна в грудні 1949 року його портрет, освітлений прожекторами, прилаштованими на повітряній кулі, осяяв нічне небо над Кремлем. Поети змагалися в тому, хто складе найкращу хвалебну оду на честь Вождя: приклад — вірш латвійського поета Валдіса Лукса: «Немов прекрасною червоною ниткою, вишили ми, Сталіне, батьку наш і брате, ім’я твоє в наших серцях».
Таке раболіпне неовізантійське поклоніння деспоту, приписування йому майже чудодійних здібностей, відбувалося на дедалі безпросвітнішому тлі тиранії і терору. В останні роки війни під прикриттям російського націоналізму Сталін услід за поволзькими німцями, депортованими в 1941 році, виселив на Схід, до Сибіру та Центральної Азії, безліч невеликих народів із західних та південно-західних прикордонних регіонів, зокрема з Кавказу: чеченців, інгушів, карачаївців, ногайців, калмиків, кримських татар тощо. Таке свавільне поводження з маленькими етносами не було чимсь новим: сотні тисяч поляків та балтів вислали на Схід упродовж 1939‒1941 років, українців — у 30-х роках ХХ століття, а інші народи — починаючи ще з 1921 року.
Перші післявоєнні судові процеси над колаборантами й зрадниками в усьому регіоні також грали на патріотичних почуттях. Лідерів селянських партій у Польщі, Угорщині та Болгарії заарештували, судили і стратили протягом 1945‒1947 років на підставі заплутаного набору справжніх і вигаданих злочинів, починаючи від воєнної колаборації як вияву симпатії до фашизму до шпигунства на користь Заходу; але в будь-якому випадку прокурори з особливою ретельністю підважували їхній патріотизм і надійність як представників болгарського / угорського / польського «народу». Соціалістів, що відмовлялися вступати в лави Комуністичної партії, як-от болгарина Крастина Партахова (постав перед судом у 1946 році та був засуджений до тюремного ув’язнення, де помер три роки по тому), також карали як ворогів народу.
Що ж до цих некомуністичних жертв ранніх показових процесів вражає те, що (за винятком тих, хто справді зв’язав свою долю з німцями і чиї вчинки були всім відомі) вони показово відмовлялися визнати провину чи зізнатися в приписуваних їм «антинародних» злочинах. На, без сумніву, сфальсифікованому показовому процесі в Софії над лідером Аграрної партії Ніколою Петковим та його «спільниками-конспіраторами» в серпні 1947 року четверо з п’яти обвинувачених, попри тортури та сфабриковані свідчення, заявили про свою непричетність[105].
Після югославської кризи 1948 року ставлення Сталіна змінилося. Белград як альтернатива Москві до певної міри імпонував багатьом. На відміну від Сталіна, Тіто не становив імперської загрози (якщо не враховувати місцевого балканського контексту); а звільнивши країну та будуючи в ній комунізм без допомоги Москви, югославський лідер створив привабливий прецедент для всіх комуністів Східної Європи, які все ще мали спокусу влаштувати місцеву революцію на національному ґрунті. Ні для кого не було таємницею, що в Сталіна була параноя щодо загроз його одноосібній владі; але це не означає, що він повністю помилявся, вбачаючи в Тіто та «тітоїзмі» реальну небезпеку. Тож надалі націоналізм («малодержавний націоналізм», «буржуазний націоналізм») перестав бути локальним явищем і перетворився на головного ворога. Термін «націоналізм» уперше було вжито з негативним значенням у червні 1948 року в комуністичному дискурсі — на засіданні Комінформу для засудження югославського «ухильництва».
Але які реальні загрози радянській монополії на владу могли існувати тепер, коли всі внутрішні противники комунізму були мертві, сиділи у в’язниці або втекли з країни? Інтелектуалів можна було купити чи залякати. Військові перебували під суворим окупаційним контролем радянських сил. Єдину відчутну загрозу для комуністичних режимів становили масові народні протести, оскільки вони могли серйозно підірвати репутацію держави «робітників та селян». Але на початку свого існування народні демократії дуже часто мали підтримку пролетаріату, який вони нібито представляли. Знищення середнього класу та висилка етнічних меншин справді відкрили шлях нагору для селян, промислових робітників та їхніх дітей.
Можливостей вистачало, особливо на нижчих щаблях драбини та на державних посадах: були і робочі місця, і квартири, у які можна було вселитися й отримувати пільги на оренду, і місця в школах, призначені для дітей робітників та не доступні для дітей «буржуазії». Компетентність важила менше за політичну благонадійність, працевлаштування було гарантоване, а клас комуністичної бюрократії, що дедалі розширювався, шукав надійних претендентів на всі посади, від розпорядника до слідчого поліції[106]. Більшість населення радянської Східної Європи, особливо більш відсталих регіонів, покірно змирилася зі своєю долею, принаймні в ті роки.
Два найвідоміші винятки з цього правила мали місце в найбільш урбанізованих та розвинених куточках блоку: у промисловій Богемії та на вулицях окупованого совєтами Берліна. «Валютна реформа», запроваджена 31 травня 1953 року в Чехословаччині начебто з метою «завдати нищівного удару по колишніх капіталістах», у результаті скоротила зарплати робітників на 20% (через пов’язане з нею зростання цін). Ця подія вкупі з постійним погіршенням умов праці в колись розвинутій економічній зоні з добре оплачуваною кваліфікованою робочою
