Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

“Чекісти!” — мигнуло мені в голові, і я інстинктивно присунувся ближче до подушки, під якою лежав мій наган.

Григорович тим часом щось відповів і присунув до гостей тютюн.

— Да, у вас льоґкий, — знімаючи “бумажку” і вдоволено посміхаючись, відізвався другий комісар. Його фізіономія, хоча і зразу було по нім пізнати “совітського работніка”, не мала тих відражаючих рис, що фізіономія його колєґи. Сей робив вражіннє чоловіка мало, вправді (щоправда. — Ред.), інтелігентного, але бодай не жорстокого.

Закуривши, товариші комісарі порозпиралися на кріслах і розглядалися мовчки по кімнаті, неначе хотіли побачити щось цікавого. Я сидів на свойому ліжку і старався не звертати на себе уваги. За хвилю одначе почув на собі їхній допитливий зір. Я мимоволі глянув на здорового комісара. Наші очі зустрілись.

— Ви что, таваріщ, тоже Ґалічанін? — запитав, пускаючи клуби тютюнового диму перед себе і придивляючись мені з увагою.

Те питаннє, признаюся, мене дещо заскочило і неприємно вразило, та відпиратися, що я не Галичанин було б щонайменше наївно. Комісарі й так від місцевих чекістів, “Савєтского Шевченка”, Рудика і Оленича, які мене знали, могли довідатися, що я не тутешній, а тоді було б тільки на мене й на Григоровича падало більше підозріннє.

— Так, я також Галичанин! — відповів я різко.

Комісар ще якийсь час мірив мене своїм проникливим поглядом, потім, присунувшись ближче до стола, на якому лежали мої карти та військові підручники (я возив їх зі собою), почав їх переглядати.

Його товариш тим часом розпитував про щось Григоровича, але я, занятий своїми думками, що в тій хвилі хмарою саранчі тиснулися в мою голову, не слідив уже за їхньою розмовою. Мені все ще настирливіше тиснулися в мозок підозріння, що Київська чека таки дійсно мусіла щось відкрити, зловити якісь нитки нашої організації. У мені все більше й більше укріплялася, хоча не було до сього наразі ніяких основ, думка, що сі типи ніхто інший, тільки аґенти Київської чрезвичайки, яка приїхала в Трипіллє за тим, щоби арештувати Григоровича.

— Ви ґдє састаїтє на службе? — замикаючи останню книжку, звернувся ДО мене знову червоний комісар.

— У Школі червоних старшин у Київі.

— На какой пасадє?

— На посаді інструктора науки стріляння.

— А как ваша фамілія? — повертаючись раптово до мене цілим тілом, запитав він.

Я сказав йому своє прізвище і замітив, як обидва комісарі значущо переглянулися. Червоний навіть ледве замітно усміхнувся, але в його усмішці було щось такого, що мені стало ніяково.

Комісар тепер уже не переставав задавати мені ріжні питання. Я мусив йому розказувати, де служив давнійше, як попав на Україну, як дістався у школу Червоних старшин, одним словом, розповісти йому все своє життє. Коли я згадав при кінці, що належу до комуністичної партії, він безцеремонно начав сміятися.

— Так вам у нашой партії харашо! Нравітьса, значитса. Да? — і переморгнувся злобно зі своїм товаришем.

Ціла розмова, а особливо її фінал мене майже виводили з рівноваги. Я думав устати, сказати мойому співбесіднику кріпке слово й вийти, але свідомість, що такий поступок може не тільки мені, а ще й Григоровичеві пошкодити, казала відкинути сю думку. В мене вже тепер майже не було сумніву, що ті комісарі-контрольори — се аґенти Київської чрезвичайки. Їхнє поведение, нахабні питання, зловіщі погляди, злосливі і цинічні усмішки та переморгування — все те ще більше укріпило мене в тому переконанню. Я зрозумів, що вони мене здемаскували, пізнали. На те вказували їхні задоволені міни, які, здавалося, говорили: “Ось його, голубчика, маємо”.

Одначе моє зденервованнє трівало тільки хвилю, після того я зовсім усиокоївся. Я просто дивувався, що так скоро зумів відзискати рівновагу духу. Мої думки вже не тиснулися безладним роєм у голову, але плили рівно, і я їй кожній наче приглядався, наче важив її…

Я розумів, що вони можуть нас у кожній хвилині арештувати, маючи в свойому розпорядженню біля двох сотень червоноармійців місцевої залоги, але якийсь внутрішній голос переконував мене, що вони сього тепер не зроблять.

Під впливом тих вражінь і думок мої нерви були подразнені, а властиво передразнені. Я відчував певного роду приємність, таку, як відчувається після ужиття якого-небудь наркотику. Мене цікавила та гра в кота і мишу, я старався дати собі відповідь на питаннє, чим та гра скінчиться та, наразі не знаходив відповіді.

Балачка з комісарами тягнулася біля двох годин. Урешті вони повставали і начали прощатися. На їхніх лицях видко було задоволеннє тими відвідинами.

— Ви каґда уезжаете в Кієв? — запитав червоний комісар, подаючи мені руку.

— Завтра пароходом їдемо з Григоровичем разом.

— Зафтра? — повторив той здивовано і хвильку, здалося мені, надумувався. — От, харашо сложилось, ми тоже завтра вазвращаємся в Кієв, значітса едем вместе.

“Начинається опіка”, — подумав я, стараючись умить вхопити інтенцію (намір. — Ред.) замаскованого чекіста. І, як показалося пізніше, я відгадав її зовсім влучно.

З тим і вийшли вони з кімнати. Я глянув на Григоровича і здивувався. Його лице було спокійне і не зраджувало ніякого занепокоєння. Він, навпаки, мав задоволену міну.

— Ну, що ж ти на та все? — звернувся я до нього, коли гості були вже надворі. — Як ти думаєш, що се за птиці?

— Се такі голодранці, які, хоча й є дійсно контрольорами для волосних ревкомів, їздять туди більше для того, щоб при нагоді добре наїстися та попити самогону. І нічого в них підозрілого нема. Приїхали, погуляли в Трипіллі та й завтра заберуться к чорту.

А коли я Григоровичеви начав про них говорити так, як думав, то