Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
Я слухав, не перебиваючи його.
— А знаєш, що я чув? — начав він тихше, підходячи ближче до мене. — Коли те правда, то було б дуже погано. Сьогодні приїхав з Київа один Трипілець, наш чоловік, і розказував, що там перед кількома днями арештовано багато Українців, а навіть мали арештувати цілий Центральний комітет.
Було помітно, що Григоровича ті вістки дуже хвилювали. Правда, на мене його оповіданнє зробило також вражіннє, а рівночасно в думці прокинулось якесь підозріннє, якась неясна і туманна ще комбінація, в котрій лучив я ті поголоски про київські арештування з приїздом контрольорів у Трипіллє. Але мої домисли були ще такі хаотичні, що Григоровичеві наразі нічого і згадувати не хотів, щоби його тим ще більше не хвилювати. Він замовк і проходжувався по кімнаті.
— А ти коли хочеш їхати в Київ? — запитав дещо спокійнішим тоном.
Наразі я не знав, що йому відповісти, бо моментально шибнула мені в голові думка, що може бути Григоровичеві моя присутність у Трипіллю не на руку. Можливо, що при арештах у Київі і я скомпромітований. Я відповів по хвилі коротко, що завтра з Трипілля виїду. І справді, тепер я вже прийняв рішеннє чимскорше виїхати в Київ. Перш за все я був цікавий довідатися про дійовий стан речей на місці, побачитись із Андрухом, передати йому звіт і переховати в безпечне місце деякі записки, що були в мене у школі в сховку.
Хоча під першим вражінням вістки про арештовання в мені й збудилося підозріннє щодо ролі тих комісарів контрольорів, про яких мені щойно розказував Григорович, але дедалі я начав забувати про них. Правду говорячи, і до поголосок про арештовання я не прив’язував великої ваги, бо з досвіду знав, що на Україні все перебільшується. В Київі могли бути арештовані які-небудь базарники, а на провінції могли говорити про масові арештовання — й то Українців, бо Українці є завсіди в моді й коли ще хто-небудь дотепний причепив до того повстанчий комітет, то виходило таке, що не раз і найосторожнійшого могло збити з пантелику. Взагалі, в фамі на Україні найчастіше трудно визнатися, де кінчається провокація, а де починається правда.
Григорович, здається, не сподівався від мене такої відповіди, бо пристанув і довший час дивився мені в очі, немов хотів переконатися, чи я не жартую.
— Хіба ти з ума зійшов? — акцентуючи кожде слово, начав він по хвилі реагувати на мою відповідь. — Ти хочеш їхати в Київ тепер, коли в кожній хвилі можуть тебе арештувати. Ні, се неможливо, ти не поїдеш… Ти мусиш тут зістатися, поки все як спід не виясниться. В Київі, без сумніву, попадеш у Чека.
Я старався успокоїти його, що мені поволі й вдалося, але ще раз сказав йому, ЩО завтра виїжджаю в Київ без огляду на те, що там діється.
Григорович не старався більше відводити мене від мойого наміру.
— Гаразд, — сказав укінці, — то поїдемо разом. Я маю також завтра бути в Київі на з’їзді делегатів із волости. Добре, що так склалося, поїдемо обидва, а в товаристві все якось веселійте.
Я був радий такому оборотові справи. Його пропозиція була для мене не тільки приємна, але й з ріжних оглядів вигідна.
Григорович після того зовсім успокоївся, і мені стало дещо відрадніше. Ми поклалися на ліжка на пообідню лежанку і обговорювали деталі завтрашньої подорожі та снували здогади на тему київських арештів. Я й дальше обстоював здогад, що в Київі нічого надзвичайного не лучилося, хоча вкінці і допускали можливість арештовання деякого з членів Центрального [повстанського] комітету, та ніяк не міг погодитися з думкою, що арештовано Андруха або кого-небудь з організації у Школі червоних старшин. Мій скептицизм, зрештою, був зовсім оправданий. Наша організація, а особливо в “Червоній Школі”, вела себе так обережно і працювала так конспіративно, що просто трудно було вірити в її викриття. До організації належали люде певні та випробувані так, що про зраду не могло бути й мови. Можна було тільки допускати якийсь випадок, що допоміг большевикам відкрити дещо чи декого з одної або з другої організації.
Скінчивши балачку, начали ми дрімати. Я був сонний після невиспаних трьох ночей на совітському пароході. Мені вже начали клеїтися очі, коли в тім почув я в передній кімнаті якісь чужі голоси. Хтось говорив з господинею. За хвилю постукало до наших дверей, і майже в тій хвилі ввійшли в хату два “по-комісарські” одіті мужчини. З такими типами мені часто доводилось стрічатися під час мойого побуту в большевиків, і я зразу догадався, що се ті самі контрольори, які сьогодні стільки Григоровичеві напсували крови. Перший з них — високий, плечистий і червоний, мов буряк, учорній чумарці, в чоботях, у високій баранковій шапці, з наганом[310] при боці, подоба радше на якогось гайдамацького отамана, як на “советского ответственного работніка. Другий — нижчий, у гострій большевицькій шапці, так званій будьонівці, більше підходив під поняттє комісара, а ще більше чекіста.
Непрошені гості зайшли в хату і без ніяких церемоній підсунули собі крісла та посідали. Мене дуже неприємно вразило їхнє безцеремонне поведение в чужій хаті, і я хотів уже вийти з кімнати, та надумався. Григорович представив мене спершу сьому червоному, а потім його товаришеви.
— Ну і что ж, таваріщ Ґрігоровіч, как вам жівйотса? — звертаючись із достойницькою міною до мойого товариша, запитав сей червоний комісар, похожий на гайдамацького ватажка.
Я глянув у його бік і замітив на тій босяцькій пиці ледве замітну хитру, відражаючу (відштовхуючу. — Ред.) усмішку, а
