Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

7-12. IV. 1924.

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН) (1893 — 1945)

Крезуб Антін. Партизанський загін імени отамана Зеленого // Календар Червоної Калини на 1925 р. — Львів-Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1924. — С. 107 — 116.

При кінці травня 1921 року одержав я від сотника [Івана] Андруха[308], що був у тому часі головою Центрального повстанчого комітету в Київі, наказ — виїхати у справах організації на Катеринославщину. Сю місію доручено якраз мені з двох причин: раз тому, що я, як інструктор (“преподаватель”) У Київській школі червоних старшин, міг найскорше одержати відпустку, а по друге, Катеринославщина була мені добре знакома. Там пробув я біля двох літ як полонений, там також довелося мені прожити якийсь час за гетьмана, після того як Німці роззброїли в Київі Січових стрільців.

Крім організаційних завдань у самій Катеринославщині, сотник Андрух доручив мені провірити діяльність [Володимира] Григоровича, мужа довір’я повстанчої організації на Трипільщину. Тому що Трипілля, де жив Григорович, лежить над Дніпром і залізниці до нього нема, я постановив із Київа дібратись туди пароходом.

1 червня були в мене вже всі потрібні відпускні й подорожні документи. Ще того самого дня вистарався я також візи відділу чеки на пристані й на другий день сів на пароход.

З Григоровичем я був знайомий ще давніше — зі Школи червоних старшин, де він займав посаду ад’ютанта. І не диво, що моєму приїзду він дуже зрадів, тим більше що в Трипіллі взагалі не мав відповідного товариства. Григорович прохав мене зістати в нього кілька днів у гостях. Сеї пропозиції, хоч як приманливої, я не рішився прийняти, бо переді мною лежало ще багато праці в Катеринославщині, з якою я хотів як найскорше упоратися. Зате обіцяв у поворотній подорожі задержатися в нього на довше. Та мені вже на другий день проти моєї волі прийшлося начати гостювати в Григоровича, бо через низький рівень води у Дніпрі (літо 1921 року було посушливе) пароходи перестали курсувати. А з Трипілля в Катеринослав мені також найдогідніше було дібратися пароходом.

Після київської суматохи, денервуючої конспіративної праці й після совєтського пайка, про який звичайно говорять, що на ньому жити не можна, але і вмерти годі, побут у Трипіллі був для мене вимріяним місцем відпочинку. Цілими годинами ходили ми з Григоровичем понад Дніпром — або по гарячому піску, або лежали на кручі, вдивлялися вдалечінь, у сірі піски, зелені килими лугів і смарагдові пасма лісів, що простягалися на другому березі Дніпра від Кального, аж ген десь до Гусинець та до “Переяслава Старого”.

На чистому воздусі, перечищеному соняшним світлом й теплом, на вільному просторі романтичного українського степу і золотистих піль нерви розпрягалися, думки ставали свобіднішими, а душа бадьорилася і напувалася вірою в успіхи начатої праці та скоре звільнення краю веселого, степу широкого з-під московської кормиги.

Вечорами знову виходили ми на улицю і слухали пісень — а трипільські дівчата знають їх чимало — або заходили до котрого з дядьків у гості. І не було майже дня, щоби хто-небудь із Трипільців не запросив нас до себе. Часто, бувало, ми відмовлялися (місцеві комуністи дивилися криво на наше гарне пожиттє із селянами), та се нічого не помагало. Дядько гукне на своїх товаришів, хоплять нас попід руки, силоміць затаскають до хати та посадять за стіл. А тут і самогон, і каша, і вареники…

— Їжте, брати Галичане. Не гордуйте нашим хлібом-сіллю, не цурайтесь нас. — приговорює господар, і начинається гостюваннє мов за гарних часів, мов і не під большевиками.

Звичайно кожду таку гостину ми використовували для того, щоб із селянами поговорити по душі. А Трипільці — се мудрий народ, слухають, бувало, й тільки на вус мотають… Вони розуміли, що на нас однострій совєтський, та душі рідні…

Після восьми днів побуту в Трипіллі начали знову курсувати пароходи по Дніпру і я виїхав дальше в дорогу. Від’їжджаючи, обіцяв я Григоровичеви ще раз вступити в Трипіллє в поворотній подорожі. До сього часу він мав припорученнє зладити звіт і нав’язати зв’язок з Германівкою і Кагарликом, а з Гощівцями[309] остаточно перебалакати, чи вони згідні підчинитися наказам Центрального повстанчого комітету в Київі.

Хоча на Катеринославщині я упорався зі своїми завданнями досить скоро, та знов через остановлення плавби на Дніпрі мусив задержатися в Криворіжжі довше, як бажав. Щойно в останніх днях червня міг я прибути знову в Трипіллє. Я зайшов до Григоровича, та на квартирі його не застав. Господиня сказала, що він сидить уже від рана в канцелярії, бо в Трипіллє приїхали якісь комісарі для “правєрки”. Що вони мали провіряти і звідкіля приїхали, господиня не вміла сказати. Щоб не лізти всяким комісарам в очі, я не пішов до канцелярії, але постановив заждати на Григоровича в хаті. Біля 2-ї години пополудні він вернувся. З його лиця видко було, що візита комісарів була йому не особливо приємна. Показалося, що комісарі приїхали на контролю волосного ревкому.

— Морочили мені голову від