Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов

Джерела та риси права

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то у правовій сфері зміни відбувалися дещо іншим чином. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: «Устава на волоки» (1557 р.), «Ординація Війська Запорозького» (1638 р.), сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму, наприклад, що стосувалися прав міського населення, частково продовжували діяти.

Своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало козацьке звичаєве право. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Норми звичаєвого права регулювали також, певною мірою, земельні відносини серед селянства й козацтва, окремі сторони особистих і майнових відносин у сім’ї, незначні кримінальні й цивільні справи та судовий процес у копних та доменіальних судах. У найбільш традиційній формі й найповніше звичаєве право діяло на Запорозькій Січі. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності у XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма, без винятку, кодифікаціями та законодавством імперії, що розповсюджувалося на територію України.

Важлива роль серед джерел права належала договірним гетьманським статтям, які укладалися з нагоди обрання нового гетьмана як своєрідні угоди між гетьманом з козацькою старшиною з одного боку та російським царем чи його представниками, з іншого.

Гетьманські статті називали або за місцем де їх було укладено, або іменем гетьмана, який підписав ці статті. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини у складі Росії. Гетьманські статті регулювали головні питання внутрішнього життя України, визначали обсяг повноважень гетьмана і права і привілеї старшини і козацтва. Як вихідні положення, вони містили посилання на Березневі статті Б. Хмельницького, проте під тиском царату дедалі більше обмежувалися суверенні здобутки козацької держави.

Переяславські статті 1659 р. — договірні умови укладені на козацький раді у м. Переяславі 17 жовтня 1659 р. при обранні на гетьманство Ю. Хмельницького і схвалені царським урядом. Визначаючи політичне й правове становище Гетьманшини, вони формально підтверджували Березневі статті 1654 р., але були доповнені новими пунктами, які значно обмежували її автономію. Козаки втрачали право на усунення гетьмана від влади без дозволу царя, крім випадку його зради. За вказівкою царя козацькі війська мали поступати на государеву службу, а їхня участь у війнах без царського на те указу не дозволялась. Під загрозою смертної кари заборонялася самостійна, без гетьманського відома, участь козаків у будь-яких військових діях. Гетьману заборонялося вступати в переговори з Річчю Посполитою.

Передбачалася дислокація російських військ на чолі з воєводами у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. На українських міщан та селян покладались додаткові повинності з військових постоїв, надання підвод та кормів „тим людям, які надсилатимуться від великого государя… кожному по його достоїнству”. Встановлювалося взаємне зобов’язання повертати втікачів з російських і українських земель на постійне місце проживання.

Батуринські статті 1663 р. були укладені в період глибокої кризи української державності, коли Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережжя і Лівобережжя, які боролися між собою. Обраний голосами козацької голоти на Чорній раді біля Ніжина гетьманом Лівобережної України І. Брюховецький підписав в Батурині статті, які були спрямовані на подальші утиски України. Складалися з 5 нових пунктів, оформлених як додаток до „прєжніх” Переяславських статей 1654 р. Ці статті містили зобов’язання української сторони забезпечувати московські війська, що знаходилися на території України, продовольством, повертати до Московщини селян-утікачів, не ввозити до неї горілку й тютюн тощо. Вперше гетьман підписався: „Великого Государя, его царского величества, холоп, я, гетьман Іван Брюховецький с верним его царського пресветлого величества Войском Запорожским”.

Московські статті 1665 р., складаються з 10 пунктів, підписаних І. Брюховецьким під час його перебування в Москві. З деякими змінами і доповненнями йдеться про умови, прийняті в попередніх Батуринських статтях і формально підтверджуються „права, вольності і суди військові в статях, з покійним Богданом Хмельницьким, гетьманом запорозьким, укладених”. Фактично ж значною мірою посилилась адміністративна й фінансова залежність України від царської влади. Гетьманщина передавалася під безпосередню владу московського царя і мала „бути навіки під їх високою і сильною рукою непорушно в вічному підданстві”. Для населення України встановлювалися повинності із сплати податків до царської казни. Вдвічі збільшувалася кількість міст, в яких розташовувалися російські війська на чолі з власними воєводами. Гетьману заборонялося посилати послів „без государевої волі до чужих навколишніх земель”. Право надавати містам самоврядування на засадах магдебурзького права переходило від гетьмана царю. Вибори гетьмана мали обирати лише з дозволу царя і в присутності царського посла, „а обраний гетьман в Москву їздити і великого государя пресвітлі очі бачити повинен”.

Глухівські статті 1669 р. містили 27 пунктів, які в основному повторювали попередні українсько-московські угоди і починалися з підтвердження „прав і вольностей” Війська Запорозького. Разом з тим новообраному гетманові І. Многогрішному і козацькій старшині вдалося досягти певних поступок від царя порівняно з попередніми Московськими статтями. Цар приписував російським воєводам бути лише „в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі; а в права їх (українців), і в вольності і суди, і всякіє діла воєводам втручатися не указав…, а указав мати начальство над людьми ратними”. Тобто функції воєвод зводились до суто військових справ. Повноваження із збору податків та судочинства покладалися виключно на українську адміністрацію. Встановлювався 30-ти тисячний реєстр козацького війська та визначалися розміри грошових виплат козацьким чинам та рядовим козакам за рахунок податків з місцевого населення. Гетьман наділявся правом клопотати перед царем про надання дворянських звань козацький старшині. Проте Глухівський договір встановлював ряд обмежень, спрямованих на утримання Лівобережжя у „вічному підданстві” цареві. Гетьману заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами, а на прохання української сторони „щоб дозволено їм було від навколишніх государів всякі прислані листи приймати і прочитувати, а прочитавши до великого государя відсилати і від себе б їм до них писати” цар відповів відмовою.” Для приборкання повстань та масових заворушень в Україні на пропозицію царя створювався особливий полк у складі тисячі реєстрових козаків.

Конотопські статті 1672 р. підписані при обранні гетьманом І. Самойловича загальною козацькою радою поблизу м. Конотопа. Складалися з 10 пунктів, які за своїм змістом змінювали у бік обмеження автономії України попередні Глухівські статі (хоча рада формально підтвердила їх). Умовами договору гетьману заборонялося вступати в зносини не лише