Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
До перших кодифікаційних актів слід віднести збірник «Процес короткий приказний 1734 р.» (Повна назва: «Процес краткій приказній, чрез которій может отчасті, кто похощет, поразумети і познати порядки приказние з малого и болшие, виданій при резиденции гитманской, 1734 года августа… дня»). Процес короткий використовувався як посібник для практичних працівників судових та адміністративних установ. Ймовірно, що його уклали у м. Глухові («при резиденції гетьманській»), де в той час працювала вищезгадана кодифікаційна комісія. В науковій літературі відсутні вказівки на автора цього документа. Процес короткий складався із вступу, 13 параграфів, короткого додатку та характеристики порядку винесення вироків. Вступ містив зміст указу від 17 листопада 1720 р. про утворення гетьманської канцелярії та пропозиції щодо її взаємин із судовими органами.
Основна частина документа була присвячена викладу норм процесуального права. Визначався порядок прийняття позову, документів відповідача, обов’язки секретаря суду з підготовки справи до засідання. Регламентувалися особливості розгляду окремих судових справ: боргових, земельних, про майнові взаємовідносини подружжя, про побої й образу честі, вбивство, прелюбодіяння, зґвалтування, злодійство, про втечу селян. Додаток врегульовував порядок оформлення «випису із справи». У кінцевій частині наводилися зразки двох видів заключного акта судового процесу — вироку широкого й стислого та подавалась їх характеристика. Щоправда, різні редакції Процесу містили додатки, що включали різний правовий матеріал.
З відновленням гетьманства українська знать домагалася повернення «малоросійських попередніх прав» і перебудови у власних інтересах судово-правової системи. Провідником цієї ідеї став досвідчений і кваліфікований юрист, помічник писаря Генерального суду, а з 1750 р. бунчужний товариш Ф. Чуйкевич. Протягом 1750–1758 рр. він здійснив приватну кодифікацію під назвою «Суд і розправа в правах Малоросійських», який структурно складається з 9 розділів, які в свою чергу мають поділ на пункти. В основу збірника «для прекращенія в судах волокіти» було покладено ідею відновлення станових шляхетських судів. Доводячи необхідність таких судів, Ф. Чуйкевич використав не тільки нормативні акти українського уряду, а й російське законодавство. Більшість норм, що визначали судову організацію, запозичені з Литовського Статуту та різних збірників магдебурзького права. Він розробив правові норми, які визначали правове становище таких судів і порядок судового процесу з цивільних та кримінальних справ. У полках мало бути засновано посади суддів земських, замкових і межових, але остаточне рішення в судових справах мало належати старшинській верхівці. Характерно, що обґрунтовуючи необхідність введення на Україні станових судів та визначаючи порядок судового процесу в них Ф. Чуйкевич зводив все до захисту права власності на земельні володіння. В першу чергу ті, які козацька старшина захопила у вигляді рангових маєтків. Головна увага приділена праву «глибокої давності», «займанщині» як способам набуття землеволодінь.
Були здійснені й інші приватні кодифікації. Наприклад, упорядкований у 1764 р. В. Кондратьєвим збірник «Книга Статут та інші права малоросійські» став посібником для суддів відновлених станових судів. До своєї праці В. Кондратьєв включив короткий покажчик магдебурзького права та витяги з книги «Порядок» Б. Гроїцького, виписи артикулів всіх розділів та стислий виклад змісту Литовського Статуту 1588 р., списки гетьманських статей, витяг із Соборного Уложення 1649 р. тощо.
У 1767 р. на пропозицію президента Малоросійської колегії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородько був створений «Екстракт малоросійських прав». У ньому зібраний численний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот, указів, конституцій і закінчуючи гетьманським і імператорським законодавством, витягами із збірників магдебурзького права, литовських статутів і судової практики. Збірник складається із вступу і 16 розділів. Розподіл правових норм проведений в залежності від предмета їх регулювання: про головне правління в Малій Росії; про суди; про порядок ведення справ; про маєтки державні; про прибутки державні; про ревізію; про козаків, вольності і маєтки їх тощо. На його підставі, але з певними відмінностями, зокрема, у зв’язку з ліквідацією автономних органів місцевого управління в Україні, у 1786 р. створено «Екстракт из указов, инструкцій и учреждений, с разделением по материям на девятнадцать частей». Це був систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права. Відомі й інші спроби кодифікувати право в Україні, але, як і попередні, вони не набули офіційного статусу.
В умовах зміцнення феодальних відносин подальший розвиток основних галузей українського права був спрямований на закріплення станових привілеїв нової генерації українського «панства» — козацької старшини. В цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. За результатами Визвольної війни відбувався перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхті. Гетьманськими універсалами та царськими указами вона надавалась у власність, передусім, козацькій старшині, українській шляхті, монастирям. Поряд з традиційними способами набуття землеволодінь (спадкування, дарування, купівля-продаж, обмін, освоєння пустищ), з’явилися нові: одержання на ранг за службу, пожалування, давність володіння, захоплення.
У правовому відношенні всі земельні володіння поділялися на вотчини й держання (рангові). Полково-сотенна система Гетьманщини передбачала поширення рангових землеволодінь. Земля на ранг надавалась за службу старшині, у розмірі, що залежав від посадового становища, гетьманом, полковниками, а також царським урядом. У спадщину такі землі могли передаватись лише за умов, що нащадки нестимуть службу. За «Рішучими пунктами» Д. Апостола, 1728 р. відбулася уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з визнанням можливості успадковування маєтків. З часом володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність, використавши для цього перехід козацького війська до складу російського й зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством. Вже земельні пожалування К. Розумовського знають один титул: «вічноє і потомственноє владеніє».
Селяни, що мешкали на монастирських і шляхетських землях, невдовзі після війни набули статусу підданих і лише номінально вважалися користувачами чужої
