Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Гадяцький договір не було реалізовано. Підтриманий лише частиною козацької старшини, він не знайшов схвалення широких народних мас, які не бажали повернення польсько-шляхетського панування. Невдовзі після його підписання спалахнуло повстання проти гетьмана, підтримане царськими військами. Після початкової перемоги під Конотопом 28 червня 1659 р. він зазнав поразок у війні з Москвою. Усе це коштувало Виговському гетьманської булави.
На початку 1660 років із загостренням міжусобиць між гетьманами Україна розкололася на Лівобережну (у союзі з Росією) та Правобережну (у союзі з Польщею, пізніше Туреччиною) державні організації. Цей розкол посилився внаслідок Андрусівського мирного договору 1667 р. між Росією та Річчю Посполитою. У 1699 р. Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. Спроби на рубежі XVІІ-XVIII ст. відродити тут козацьку організацію виявилися невдалими.
Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався під час національно-визвольної війни.
На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку ХVIІІ ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, І. Самойловича) перетворити гетьманську владу на спадкову були невдалими. А коли у 1763 р. представники української старшини звернулись до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовського, відповіддю було скасування Катериною ІІ інституту гетьманства як такого. Зрозуміло, що спадкове гетьманство, в умовах феодалізму не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а й юридично оформило подальше існування Української держави.
Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що обирали «доживотно», тобто довічно. Хоча у гетьманських статтях 1669 та 1672 рр. передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана у випадку його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, І. Виговський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди — знаки гетьманської влади.
Гетьманові належала вища законодавча влада: він видавав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади, гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх зносинах, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину та полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією. Він мав право затвердження судових вироків, інколи, якщо це стосувалося бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.
Проте вже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими статтями 1659 р. гетьманові не дозволялося приймати послів, брати участь у воєнних походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції у 1708 р. царський уряд істотно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському.
У 1709 р. влада гетьмана була обмежена введенням посади царського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду.
У військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російської армії в Україні. До того ж Петро І самовладно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України. З 1722 по 1727 рр. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус визначався як вищої апеляційної інстанції, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали, надавати накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії.
У період з 1734 по 1750 рр. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьманського уряду, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та козацької генеральної старшини. Обрання у 1750 р. останнього гетьмана К. Розумовського було дозволено імператрицею Єлизаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань: 22-літній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонаслідування) чоловіка імператриці.
У 1764 р. указом Катерини ІІ гетьманство було остаточно ліквідовано. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Рум’янцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. У 1786 р. вона була ліквідована.
У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зародилась під час національно-визвольної війни як збори козацького війська для вирішення військових справ, про що свідчить й її первинна назва: «Військова рада». В цей період вона набула ознак органу прямого народовладдя, але з тим, що це пряме народовладдя здійснював один суспільний стан — козацтво. З часом розширився склад Генеральної ради, за рахунок представників духовенства та міщан, і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Але вона не стала постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань зовнішньої і внутрішньої політики, укладення миру.
Генеральна рада не перетворилася на орган влади й тому, що не було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, в тому числі випадкових і некомпетентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити гетьмани, які були прихильниками республіканського напряму розвитку України (І. Виговський, П. Дорошенко).
Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідності; в) з’їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з’їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася по великих святах у гетьманській столиці. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Многогрішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Старшинська рада розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що при гетьмані К. Розумовському на старшинській раді розглядалась кодифікація українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ». Отже, старшинські ради гетьманської України можна вважати як вид тогочасного станового парламенту. Але в умовах посилення впливу монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях був неможливим.
Вищим військово-адміністративним органом, генеральним
