Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Тому НАТО мало, особливо для Парижа, подвійну привабливість: Альянс відсував лінію оборони проти радянських сил далі на схід: як зауважив Чарльз Болен[88] за декілька місяців до підписання договору, «слабка дещиця впевненості, за яку тримаються французи, — це те, що американські війська, хай яка їхня чисельність, стоять між ними та Червоною армією». А ще більше значення, можливо, мало те, що він слугував би перестраховкою проти німецького реваншизму. Насправді французький уряд, досі добре пам’ятаючи про наслідки Першої світової війни, погодився на створення Західнонімецької держави тільки завдяки обіцянці захисту від НАТО.

Тож французи вітали НАТО як гарантію проти відновленої Німеччини, якої вони не змогли отримати впродовж попередніх трьох років дипломатичним шляхом. Нідерланди та Бельгія також розглядати НАТО як перешкоду для майбутнього німецького реваншизму. Італійців також запросили до альянсу, щоб допомогти Альчіде де Ґаспері наростити підтримку всередині країни проти критиків комунізму. Британці вважали Північноатлантичний договір знаковим досягненням у їхній боротьбі за те, щоб США і далі брали участь в обороні Європи. Адміністрація Трумена отримала підтримку Конгресу й американського народу, представивши договір як запоруку проти радянської агресії в Північноатлантичному регіоні. Звідси походить відомий вислів лорда Ісмея, який обійняв посаду першого генерального секретаря НАТО в 1952 році: метою Організації Північноатлантичного договору було «тримати росіян подалі, американців — усередині [Європи — Пер.], а німців — під контролем».

НАТО було блефом. Деніс Гілі, майбутній міністр оборони Британії, зауважував у своїх мемуарах, що «для більшості європейців НАТО нічого не важило, якщо не могло запобігти ще одній війні; вони не хотіли знову воювати». Новизна договору полягала не так у тому, чого він міг досягти, скільки в тому, що він означав: як і План Маршалла — та Брюссельський договір, якому він поклав початок, — НАТО втілювало найбільш істотну зміну, яка сталася в Європі (та США) унаслідок війни, — готовність ділитися інформацією та співпрацювати у сфері оборони, безпеки, торгівлі, валютних регуляцій і багато в чому ще. Зрештою, стандартизоване союзницьке командування в мирний час було досі нечуваною практикою.

Але створення НАТО не завершилося угодами 1949 року. Навесні 1950 року Вашингтон ще непокоїло те, як пояснити французам й іншим європейцям, що єдиною реалістичною надією на відновлення обороноздатності Західної Європи було переозброєння Німеччини. Ця тема була незручна для всіх та, як вважали, могла спровокувати Сталіна на непередбачувану реакцію. У будь-якому разі ніхто не хотів витрачати дорогоцінні ресурси на переозброєння. Як у Німеччині, так і у Франції зростала привабливість нейтралітету — як альтернатива безборонній конфронтації. Якби саме в той час не розпочалася Корейська війна (у цьому випадку умовний спосіб має значення, оскільки вона справді мало не розпочалася), контури недавньої європейської історії могли б набути цілком інших форм.

Те, що Сталін підтримав вторгнення Кім Ір Сена в Південну Корею 25 червня 1950 року, було його найсерйознішим прорахунком[89]. Американці та західні європейці негайно (і помилково) дійшли висновку, що Корея — це маневр або розминка і Німеччина стане наступною. Цьому припущенню підігравало необачне вихваляння Вальтера Ульбріхта[90], що далі впаде Федеративна Республіка. Вісьмома місяцями раніше Радянський Союз успішно протестував атомну бомбу, а тому американські військові експерти вважали, що СРСР готові до війни більше, ніж це було насправді; але й за таких обставин збільшення бюджету, як того вимагав документ № 68 Ради національної безпеки (представлений 7 квітня 1950 року), майже напевне не схвалили б, якби не корейський наступ.

Загроза війни в Європі була значно перебільшена, але не повністю безпідставна. Сталін справді обмірковував можливу атаку — на Югославію, а не на Західну Німеччину, однак відкинув ідею через переозброєння Заходу. Точнісінько так само, як Захід хибно оцінив мету Радянського Союзу в Кореї, Сталін, якому спецслужби точно доповіли про стрімке нарощування озброєнь у США, помилково припустив, що американці мають власні плани щодо нападу на його сферу контролю в Східній Європі. Але ані ці припущення, ані помилки на той час не були очевидні, тож політики й генерали керувалися тим, чим могли в умовах обмеженої інформації та послуговуючись минулими прецедентами.

Масштаб західного переозброєння справді вражав. Оборонний бюджет США виріс із 15,5 мільярда доларів у серпні 1950 року до 70 мільярдів у грудні наступного року, після того як президент Трумен оголосив надзвичайний стан. У 1952‒1953 роках оборонні витрати сягнули 17,8% ВНП США; до порівняння: у 1949 році вони становили лише 4,7%. На вимогу Вашингтона союзники США в НАТО також збільшили свої оборонні витрати: після стабільного скорочення з 1946 року британські оборонні видатки в 1951‒1952 роках виросли до рівня 10% ВНП — навіть швидше, ніж в останні передвоєнні роки під час гарячкового переозброєння. Франція також збільшила оборонні витрати до відповідного рівня. У кожній державі — члені НАТО витрати на оборони збільшились та сягнули піка в 1951‒1953 роках.

Економічні наслідки цього раптового стрибка військових інвестицій також були безпрецедентні. Це особливо позначилося на Німеччині: її завалили замовленнями на устаткування, обладнання, транспортні засоби й інші товари, для виготовлення яких Федеративна Республіка мала напрочуд вдалі можливості, підсилені ще й тим, що Західній Німеччині було заборонено виготовляти зброю, а отже, вона могла зосередитися на всьому іншому. Тільки видобуток сталі в Західній Німеччині, що дорівнював 2,5 мільйона тонн у 1946 році та 9 мільйонів тонн у 1949-му, зріс до майже 15 мільйонів тонн у 1953 році. Доларовий дефіцит у Європі та в решті країн світу впав на 65% упродовж одного-єдиного року, коли Сполучені Штати витрачали величезні суми за кордоном на зброю, запаси техніки, військові бази та війська. FIAT у Турині отримав перші американські замовлення на наземні реактивні літаки (Вашингтон із політичних мотивів наполягав на цьому контракті через своє посольство в Римі).

Але не всі економічні новини були добрі. Для того щоб дотриматися своїх зобов’язань, які стосувалися оборони, британський уряд був змушений скоротити бюджетні надходження до сфери соціального забезпечення. Це рішення спричинило розкол у керівній партії лейбористів та сприяло їхній поразці на виборах 1951 року. Вартість життя в Західній Європі зростала в міру того, як державні витрати спричиняли інфляцію: у Франції споживчі ціни збільшились на 40% упродовж двох років після початку Корейської війни. Західні європейці, які щойно почали відчувати на собі позитивні наслідки Плану Маршалла, очевидно, були неспроможні довго підтримувати те, що, по суті, було воєнною