Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Через це вже влітку 1947 року у вузьких колах стало відомо про те, що в Сталіна уривається терпець щодо Югославії. Його не могло потішити те, що вокзал у болгарській столиці завішаний портретами Тіто разом зі Сталіним та Димитровим; або ж те, що угорські комуністи почали говорити про наслідування югославської моделі комуністичного урядування — навіть рабськи відданий Ракоші нібито особисто оспівував Сталіна від імені Тіто під час зустрічі в Москві наприкінці 1947 року. Тіто не лише ганьбив Радянський Союз у дипломатичних відносинах із західними союзниками, а й створював проблеми всередині міжнародного комуністичного руху.

Для сторонніх спостерігачів комунізм був єдиним політичним утворенням, сформованим та керованим з московського «центру». Але з погляду Сталіна все було набагато складніше. З кінця 1920-х років аж до початку війни Москві справді вдалося контролювати світовий комуністичний рух усюди, крім Китаю. Але війна змінила все. У боротьбі проти нацистів Радянський Союз був змушений закликати до патріотизму, свободи, демократії та інших «буржуазних» цілей. Тож комунізм втратив свій революційний флер і свідомо став частиною широкої антифашистської коаліції. Таку саму тактику, звичайно, застосовували й довоєнні Народні фронти, однак у 1930-х роках Москва була здатна тримати закордонні партії під пильним наглядом — через фінансову допомогу, особисті втручання й терор.

Під час війни цей контроль було втрачено. Ця втрату символізувало закриття Комінтерну в 1943 році. Одразу ж після війни його не вдалося повністю відновити: югославська партія була єдиною в Європі, яка справді змогла прийти до влади без радянського втручання, але в Італії та Франції комуністичні партії, хоч і божилися Москві в послідовній вірності, у щоденній роботі обходилися без порад чи розпоряджень з-за кордону. Тамтешні партійні лідери не були посвячені в наміри Сталіна. Як і чехи, але з іще меншим залученням з боку СРСР, вони намагалися йти «шляхом до соціалізму» на французький та італійський лад, працюючи в межах урядових коаліцій та не вважаючи національні й комуністичні цілі чимось взаємовиключним.

Усе це почало змінюватися влітку 1947 року. У травні 1947 року міністрів-комуністів звільнили з урядів Франції та Італії. Для них це стало несподіванкою, а Моріс Торез, лідер французьких комуністів, і далі певний час очікував, що його партія невдовзі знову зможе приєднатися до провладної коаліції: під час партійного з’їзду в червні 1947 року в Страсбурзі він назвав тих, хто обстоював перехід у повну опозицію, «авантюристами». Комуністи в Західній Європі точно не знали, як їм реагувати на пропозицію Плану Маршалла, і тільки пізніше відмова Сталіна стала для них підказкою. Загалом між Москвою та західними комуністичними партіями комунікація відбувалася слабко. Після того як французькі комуністи залишили посади, Андрій Жданов надіслав Торезу конфіденційного листа (якого було продубльовано, зауважимо, чеському лідеру комуністів Ґоттвальду): «Багато хто думає, що дії французьких комуністів [з нами] погоджені. Ви знаєте, що це не так і що те, що ви зробили, стало повною несподіванкою для Центрального комітету».

Очевидно, що західні комуністи не могли втримати темп. Через декілька тижнів після того, як Торез отримав вищезгаданого листа, 2 червня, Москва укладала торговельні договори зі своїми східними європейськими сусідами та сателітами. Це було частиною спланованої реакції на План Маршалла й ту загрозу, яку він створював для радянського впливу в регіоні. На зміну політиці співпраці, яку провадили в Празі, Парижі та Римі і яку дотепер негласно підтримував Сталін, швидко приходила стратегія конфронтації, обґрунтована теорією двох непримиренних «таборів», поширюваною Ждановим.

Для її впровадження Сталін скликав зібрання в Шклярській Порембі в Польщі наприкінці вересня 1947 року. До участі були запрошені комуністичні партії Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Франції, Італії та, звичайно, Радянського Союзу. Удаваною метою зустрічі було заснування «Комінформу» — Комуністичного інформаційного бюро, наступника Комуністичного інтернаціоналу, який відповідав би за «координацію» міжнародної комуністичної діяльності й забезпечував кращий зв’язок між Москвою та партіями-сателітами. Але насправді завданням, якому мало слугувати і зібрання, і Комінформ (що провів лише три зустрічі за весь період свого існування і був розпущений у 1956 році), було відновлення першості Радянського Союзу в міжнародному русі.

Сталін вирішив покарати та скомпрометувати всі «відхилення» вправо — так само, як він зробив це з більшовицькою партією двадцятьма роками раніше. У Шклярській Порембі представники Франції та Італії змушені були вислуховувати повчальні лекції з революційної стратегії від делегатів з Югославії Едварда Карделя й Мілована Джиласа, зразкове «лівацтво» яких окремо відзначили Жданов і Маленков, уповноважені від Радянського Союзу. Західні комуністи (разом із представниками чеських і словацьких партій, які також, очевидно, стали об’єктами критики) були цим заскочені зненацька. Мирне співіснування того ґатунку, якого вони намагалися досягти у внутрішній політиці, більше було неможливе. Формувався «антиімперіалістичний демократичний табір» (за словами Жданова). Потрібно було дотримуватися нової лінії. Тому Москва очікувала від комуністів більшої пильності й підпорядкування місцевих міркувань радянським інтересам.

Після зустрічі в Шклярській Порембі комуністи в усіх країнах перейшли до тактики конфронтації: страйків, демонстрацій, кампаній проти Плану Маршалла та — у Східній Європі — пришвидшеному захопленню влади. Центральний комітет Французької комуністичної партії під час зустрічі в Парижі 29‒30 жовтня 1947 року офіційно оголосив початок кампанії з очорнення своїх колишніх союзників-соціалістів. Італійським комуністам знадобилося трохи більше часу, щоб перелаштуватися, але на конгресі в січні 1948 року Італійська комуністична партія (ІКП) теж схвалила «новий курс», метою якого мала стати «боротьба за мир». Як наслідок, західноєвропейські комуністи, безумовно, постраждали: вони опинилися на узбіччі внутрішньої політики, а в Італії зазнали повної поразки у квітні 1948 року під час загальнонаціональних виборів, які відбулися за потужного тиску Ватикану та посольства США проти комуністів[81]. Але це не мало значення. У теорії «двох таборів» Жданова роль комуністів у західному таборі тепер зводилася до другорядних позицій і саботажу.

Можна було подумати, що югославський надмірний революціонізм, який дотепер був перешкодою для сталінської дипломатії, тепер став перевагою — у Шклярській Порембі, де югославська партія мала зірковий статус, так і здавалося. Безумовно, французькі, італійські й інші делегати ніколи не пробачили югославам їхнє зверхнє ставлення і демонстрацію вищості та привілейованості в Шклярській Порембі: після радянсько-югославського розколу комуністи з усіх країн із великим задоволенням засудили «тітовське вільнодумство», не потребуючи від СРСР заохочення для того, щоб паплюжити та збиткуватися зі зганьблених балканських товаришів.

Однак насправді Сталін публічно розпочав розкол із Тіто, засудивши ідею Балканської федерації в лютому 1948 року та вийшовши з переговорів про торгівлю, а наступного місяця — відкликавши з Белграда