Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Все таки в умовах відносно ліберального режиму Олександра II український рух зростав далі й у 1870-их роках набрав виразно політичного забарвлення. Сітка таємних “громад”, очолених Київською (або Старою) Громадою, охопила всі важливіші центри України. Українство здобуло для себе позиції в організації наукового життя (Південно-Західній Відділ Російського Імператорського Географічного Товариства) та у пресі (щоденник “Київський телеграф”, звичайно, російською мовою). Помітною була літературна та особливо наукова продукція цих років. Можна навіть говорити про початки української закордонної політики: упорядкування взаємин з Галичиною та організування висилки добровольців для боротьби з турками у зв’язку з повстанням балканських слов’ян та з Балканською війною 1877 року. Рівночасно затіснилися контакти з російською опозицією, що в обох своїх крилах, революційному та ліберальному, користувалася великою підтримкою на українських теренах. Багато членів терористичної “Народної Волі”, починаючи від її вождя Андрія Желябова, були з походження українцями. Земства на Україні, головно Чернігівське та Харківське, були важливими вогнищами російського конституціоналізму. У 1879 році відбулася в Києві, з ініціятиви Громади, таємна нарада, що на ній українські діячі запропонували своє посередництво між ліберальними земцями та революційним “виконавчим комітетом” Народної Волі з метою створити об’єднаний фронт усіх опозиційних сил проти самодержавства. Переговори не завершилися позитивним результатом, але ця знаменна подія вказує на те, що вже в 70-их роках намічається тенденція до об’єднання всіх демократичних елементів “Півдня Росії” на плятформі українського національного руху, — передвісник ситуації 1917 року.
Ця многобічна та успішна праця сповнювала українських патріотів бадьорістю та самовпевненістю. Речником політизації українства був Михайло Драгоманов, творець його першої систематичної політичної доктрини. Драгоманов бачив шлях до розв’язки української проблеми у демократизації та федералізації Росії та Австро-Угорщини та у спілці українців з прогресивними силами всіх інших народів Східньої Європи, не виключаючи при цьому й росіян, — але при умові збереження організаційної незалежности українського руху від його союзників.
Царський уряд, що його глибоко непокоїв цей розвиток, перейшов у 1875–76 роках до генерального протиукраїнського контрнаступу. Серією добре обдуманих заходів знищено легальні форми української громадсько-культурної діяльности, повністю заборонено українську мову у друку (Емський указ), а найактивніших лідерів репресовано. Перший український відрух на цей розгром був посиленням опору: тісніше зближення з колами російської опозиції та висилка за кордон Драгоманова, з дорученням створити на Заході політичний та пропагандивний центр. Проте розрахунки Громади на те, що лиха година скоро промине і Російська імперія в недалекому майбутньому еволюціонуватиме до конституційного режиму, який і українству дасть кращі умови існування, не здійснилися. Навпаки, вступ на престол Олександра III (1881) стабілізував самодержавство та реакцію. Під цими ударами похитнулася моральна стійкість українського руху. На місце бадьорости й енергії 70-их років прийшли пригноблення і пасивність. Гаслом дня знову стало “аполітичне культурництво”. Але коли в 60-их роках це гасло дійсно відповідало тодішній недозрілості українського руху, тепер, після великого підйому 70-их років, воно виразно знаменувало відступ. Ціною такого самообмеження українофілам принаймні вдалося врятувати тяглість наукових дослідів у різних дисциплінах українознавства; ці праці мусіли обминати теми, що мали який-небудь посмак громадської актуальности, і вони могли появлятися тільки російською мовою (журнал “Киевская старина”). Таким чином наступає ізоляція національного руху серед широкого суспільства; в очах консервативних та льояльних до влади кіл він був підозрілий, дякуючи славі демократизму та неблагонадійності, що нею він втішався. Знову ж радикальну молодь відштовхувала його політична безбарвність. І ця молодь ще дужче, ніж досі, підпадала під впливи російських революційних організацій. Кажучи словами публіциста, що належав до наступного покоління: “Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України [себто шляхетської верстви] вони не змогли собі приєднати”[161]. У 1880-их роках український рух звужується до малого струмка, але під обережним керівництвом Володимира Антоновича вдається зберегти ядро Старої Громади та ембріональну організаційну сітку по всій країні.
Тим часом Драгоманов продовжував із Швайцарії свою блискучу публіцистичну та пропагандивну діяльність. Дякуючи його зусиллям, західній світ дістав уперше автентичні інформації про український рух та його переслідування царським урядом. Але гострі виступи Драгоманова проти самодержавства здавалися несвоєчасними Громаді, бо вони дратували офіційні сфери та перечили тактиці Громади, яка намагалася переконати владу у політичній нешкідливості українства. На цьому тлі виступає в половині 1880-их років розрив між Драгомановим та киянами, що послали його за кордон. Мала еміграційна група прихильників Драгоманова стала зав’язком української соціялістичної течії, але її прямі організаційні впливи сягали в той час тільки до Галичини.
III. МОДЕРНІСТИЧНА ДОБА
(ВІД 1890-их РОКІВ ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ)
Період, що охоплює чверть століття перед першою світовою війною, не має усталеної назви в українській історіографії. Але немає сумніву, що це був окремий важливий ступінь у розвитку української національної свідомости та політичної думки, що ясно відрізняється однаково від попередньої народницької, як і наступної доби Великої революції. Для означення того періоду нам доведеться позичити в історії літератури поняття “модернізму”.
Дві обставини мали в той час виключний вплив на українську справу. По-перше, зростаюче ослаблення царського самодержавства та розлад російської державної машини; по-друге, економічний розквіт підросійської України, її швидка індустріялізація та піднесення життєвого стандарту населення. Проте, цей безперечний господарський поступ ішов разом з такими зловісними явищами, як пролетаризація малоземельного селянства та хвиля спекулянтського грюндерства; це загострювало соціяльні протиріччя у країні.
Інтелігентська верства продовжувала бути двигуном українського руху. Але приблизно від 1890-их років до голосу приходить нове покоління інтелігенції, яке в порівнянні з своїми народницькими батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні політичної атмосфери, більш сміливе та ініціятивне. Те покоління видало плеяду талановитих діячів, що багатьом з них згодом судилося зіграти провідну ролю в українській революції. Мабуть, найбільш репрезентативною постаттю епохи був Михайло Грушевський, великий учений і організатор наукових дослідів, визначний політик і публіцист.
На той період припадають на Наддніпрянщині початки політичних партій та партійної диференціяції. Першою спробою політичного з’єднання нового типу було недовговічне “Братство тарасівців” 1892 року. У 1899 році в Харкові засновано Революційну Українську Партію (РУП), що згодом перейшла на марксистські позиції й прийняла назву Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Вже після 1905 року
